Особливості та здобутки німецької класичної філософії


НазваОсобливості та здобутки німецької класичної філософії
Сторінка3/4
Дата13.03.2013
Розмір0.62 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Філософія > Документи
1   2   3   4

5.Георг Гегель. Діалектичний метод Гегеля.Абсолютний ідеалізм.

Народився Гегель у Штутгарті, в сім'ї заможного урядовця (чиновника). Гімназія, теологічний інститут з курсу теології, глибока самоосвіта, в ході якої допитливий юнак опрацьовує філософські твори античних мислителів, особливо Платона, ґрунтовно студіює І. Канта, потім робота домашнім вчителем, викладачем Йєнського університету, згодом професором Гейдельберзького університету — таким у головних рисах є життєвий Шлях Г. Гегеля. Три роки, починаючи з 1818 року, Г. Гегель обій­мав посаду професора філософії Берлінського університету.До переїзду в Берлін філософський авторитет принесли Г. Гегелю такі праці, як «Феноменологія духу» (1807 рік), «Наука логіки» (1812-1816 роки), «Енциклопедія філософських наук» (1817 рік). Публічно виголошені слова «Прусська держава особливо побудована на розумних засадах» настільки сподобалися Королю, що Г. Гегель був зведений у ранг офіційного філософа Прусського уряду. Слава філософа сягнула далеко за межі Німеччини. Берлінський період творчості Г. Гегеля позначений ще одним фундаментальним твором — «Філософією права» (1821 рік». Після смерті автора побачили світ гегелівські «Лекції з історії філософії» (1833-1836 роки), «Філософія історії» (1837 рік), «Естетика» (1836-1838 роки). Помер Г. Гегель випадково у розквіті свого філософського генія. Азійська холера 1831 року ко сила всіх поспіль, не вибираючи жертв ні серед простолюду, ні серед видатних людей. Однією з них виявився великий філософ.Життєвий і творчий шлях Г. Гегеля розгортався на тлі та в глибоко чуттєвому сприйнятті таких історичних подій, як штурм Бастилії, повалення монархії у Франції, страта Людовіка XVI і прихід до влади якобінців. Загалом Г. Гегель сприймав та оцінював ці події захоплено. Піднесено філософ оцінював також прихід до влади й політичну діяльність Наполеона. Називаючи останнього «світовим духом», особистістю, здатною «повелівати й керувати світом», Г. Гегель вважав Наполеона спадкоємцем і продовжувачем справи Великої Французької революції, пов'язував з його іменем як відродження Німеччини, так і активізацію життєвих поривань усіх європейських народів.Філософія Г. Гегеля увінчує справу, розпочату І. Кантом і продовжену Й. Фіхте та Ф. Шеллінгом: вона постає як завершена система «абсолютного ідеалу» з діалектичним підходом практично до всіх явищ об'єктивної дійсності, пізнання та мислення. Найвеличнішим здобутком гегелівської філософії є діалектика. Розроблені Г. Гегелем принципи, закони, категорії та елементи діалектичного способу мислення є безсумнівним надбанням світової філософської культури. Те ж саме можна сказати й про більшість його суджень, висновків, обгрунтувань у таких галузях філософського знання, як онтологія, гносеологія, логіка, феноменологія, філософія права, політика, релігія, естетика тощо.Г. Гегель створив систему «абсолютного ідеалізму» з діалектичним підходом до пояснення багатьох явищ об'єктивної дійсності, пізнання і мислення. «Абсолютна ідея», за Гегелем, є поясненням сутності Бога. Вона втілюється в Природу, суспільне життя і сферу пізнання (мислення), приходить до самопізнання, завершуючи таким чином коло свого творчого саморозвитку. У «Науці логіки» Гегель досліджує категоріальний каркас людського мислення. Тут же він обґрунтовує принципи їх взаємозв'язку та переходу одне до одного: сходження від абстрактного до конкретного, єдність логічного та історичного, діалектичне заперечення, необхідність зв'язку і та ін. Він вибудовує логіку понять, а вслід за нею — логіку речей.Великим є Г. Гегель і як соціальний філософ. І хоча шерег фундаментальних висновків та орієнтацій його соціальної концепції потребують радикального переосмислення відповідно до надбання сучасної світової філософської теорії та досвіду соціальної практики, не можна не визнати головного: Г. Гегель першим у світовій філософській практиці теоретично відтворив реальну архітектоніку суспільного життя, визначив фундаментальні чинники його динаміки, створив універсально-діалектичну концепцію соціального. Він першим теоретично описав суспільство як систему,що розвивається. Незважаючи на те, що цей розвиток (як і саме суспільство) Г. Гегель тлумачив не інакше, як розвиток «абсолютної ідеї», йому більше, ніж будь-якому іншому мислителю, вдалося проникнути в глибини й осягнути сутність таїнства соціального, відобразити його в логіці понять. Практично жоден із соціальних філософів наступних епох не міг (і не в змозі на сьогодні!) «обійти Г. Гегеля», не висловити щодо його концепції того чи іншого судження. Г. Гегель був і залишається однією з найвеличніших вершин соціально-філософського мислення. Спробуємо зійти на цю вершину, осягнути її зміст з надбаннями світової філософії XX сторіччя.Центральним та опорним поняттям філософської системи Г. Гегеля с поняття «абсолютної ідеї» як такої, що існує незалежно від людини та людства, духовної субстанції, деміурга, творця світу в його становленні та діяльному саморозвиткові. Соціальне, як і природне, у Г. Гегеля виявляється продуктом абсолютної ідеї. Суспільне життя філософ тлумачить як саморозвиток абсолютної ідеї, яка, користуючись власною «хитрістю» («хитрість розуму»), засобами людської діяльності, створює весь життєвий світ — духовний та предметний світ людської культури.Чи має гегелівська «абсолютна ідея» раціональний зміст? В. Ленін, як відомо, характеризував її як «теологічну вигадку ідеаліста» і пропонував вилучити цю ідею з філософії. Теоретичні розвідки останніх років вимагають більш виваженого підходу до цього питання. «Абсолютна ідея» аж ніяк не є «вигадкою» Г. Гегеля. Вона має глибоку й давню історію, адже впродовж тисячоліть її осмислювали й переосмислювали як одну з можливих (поряд із матерією або через протистояння їй) субстанційних засад буття. Практично від Платона (через Дж. Локка, Дж. Берклі, Д. Юма, І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга) і до Г. Гегеля філософи намагалися осягнути її раціонально-творчий, діяльний зміст. У гегелівській інтерпретації цей зміст найближче «підходить до реальності», дає можливість реконструювати її в логіці понять. Вилучивши з абсолютної ідеї містичний та теологічний сюжети (якими, до речі, переповнена її гегелівська інтерпретація), можна відтворити дійсну логіку існування та розвитку світу. Без раціонального витлумачення «абсолютної ідеї», тобто без усвідомлення конструктивно-творчої сутності людської духовності, про відтворення такої логіки не може бути й мови.Помилка гегелівської соціальної доктрини полягає не в тому, що до пояснення таїнства соціального він залучив «абсолютну ідею», а в тому, що він перебільшив (і абсолютизував) її повноваження: єдність мислення та буття слід розглядати не тільки через одвічне буття духу як первинної субстанції, про що писав Г. Гегель, а й через діяльність, працю людини, практику. У праці — дійсній субстанції соціального — ідеальне (духовне) та матеріальне (реальне) співіснують як елементи одного цілого. Як слушно зауважував М. Тарасенко, «в сфері природно-історичної дійсності «матеріальне» та «ідеальне» співіснують на паритетних засадах, як моменти процесу самовизначення людини та світу за посередництва суспільної практики» Евристична сила гегелівської «абсолютної ідеї» полягає у залученні до пояснення соціального конструктивно-творчої сушності (та функції) людської духовності. Філософ виходив із того, що «соціальне» є безпосереднім продовженням «природного», що одними лише «природними» чинниками (матеріальною субстанцією) охопити його таїнство неможливо. Не менш ґрунтовно розумів він і обмеження, що їх накладає на «соціум» витлумачення останнього в категоріях теологічної традиції. Г. Гегель розглядав соціальне як результат «одухотворення» природного. «Одухотворення» не в розумінні «обожнення», а в розумінні «олюднення», тобто перетворення природи «духом» та «працею» людини. Соціально-творчу роль праці Г. Гегель відтворив оригінальним вченням про «хитрість розуму».

Світовий розум, підкреслював філософ, виявляє своєрідну хитрість: він «творить предметний світ» не безпосередньо, а через людину, працю. «Дух, — писав Г. Гегель, — привласнює собі предметний світ або, навпаки, виробляє своє поняття із самого себе, об'єктивує його й стає у такий спосіб буттям; у цій предметності він усвідомлює себе». Кожна людина при цьому переслідує свої приватні інтереси, цілі та завдання, які наштовхуються одне на одного, суперечать одне одному, підштовхують до ді­яльності у протилежних напрямках. «Хитрість розуму» саме втому й полягає, що, дозволяючи творити видиме свавілля, вона «примушує» людей працювати на загальну ідею: переслідуючи свої інтереси, люди роблять значно більше, ніж замислюють, вони реалізують закономірності історії. «Завдяки «хитрості розуму», — підкреслює І. Нарський, коментуючи зазначені думки Г. Гегеля, — видиме свавілля індивідів перетворюється в остаточному розумінні на необхідність всесвітньо-історичного процесу, а вимушеність дій тих же самих індивідів — на вільну ходу світового духу... Розум та свобода в історії все ж таки перемагають» Глибина гегелівського осягнення суспільно-історичного буття як результат активності «хитрого розуму» (абсолютної ідеї) полягає в його (буття) розумінні як продукту одухотворення (розумної) діяльності людини. «Дійсність» історії, згідно з Г. Гегелем, забезпечує розумна, тобто одухотворена, високо-інтелектуально напружена діяльність. І справа не в тому, що здійснюється вона здебільшого через не усвідомлену діяльність, пристрасті та недалекоглядні вчинки конкретних індивідів. Головне, що вона є. Г. Гегель показав цю діяльність у вигляді «вільного поступу світового духу ». « Світовий розум », втілюючись у предметні форми історичного буття, зумовлює його «розумність», тобто «дійсність». «Все розумне, — писав Г. Гегель, — є дійсним, все дійсне є розумним». Історія, в його розумінні, є ніщо інше, як гордовитий поступ людини щаблями прогресу у напрямку до свободи. Шлях до неї торує праця, одухотворена розумом.Якщо зняти з цих положень полуду гегелівської «абсолютної ідеї» (як деміурга та творця всього сущого), зникне й та містична смуга, яка перешкоджає осягненню дійсного сенсу гегелівського соціально-філософського вчення. А воно глибоке й реалістичне. Як писав В. Ленін, з викоріненням з нього «боженьки» залишається «чистий історичний матеріалізм». Не абсолютизуючи ленінської оцінки Г. Гегеля, зазначимо, що вона має сенс, хоча й потребує відповідної інтерпретації. Г.Гегель не тільки продовжив та узагальнив, а й завершив започатковане античними мислителями, відшліфоване Р. Декартом, І. Кантом та Й. Фіхте розуміння діяльної природи соціального. Він показав, точніше, переконливо довів, що дійсно людська реальність є продуктом Розумної (одухотвореної) діяльності. На його думку, розум є корінням та джерелом творення історії. Усе, що суперечить розуму, суперечить і дійсно людській історії. Завдання філософії у зв'язку з цим, вважав Г. Гегель, полягає у пошуках розумних форм діяльності, суспільних відносин, моралі, суспільної організації. Пошукам цих форм Г. Гегель загалом і підпорядковував свою соціально-філософську творчість. Результат виявився чудовим: Г. Гегелю вдалося проникнути в діяльно духовну сутність соціального, схопити її в логіці понять, відтворити у теорії. Велич Г. Гегеля як соціального філософа визначається тим, що він створив універсальну (діалектичну) концепцію соціального.

Вчення про суспільство є завершальною частиною гегелівської філософської системи. У Г. Гегеля воно дістало назву «філософії духу». «Ідея», згідно з Г. Гегелем, відчужує себе в природу, тобто переходить у своє інобуття, яке, у свою чергу, прагне повернутися в «рідну стихію» й пізнати себе в адекватній формі. «Природне» згодом переходить у «дух», що «виходить з природи», повертається «до себе» із свого інобуття. «Соціальне» є засобом зазначеного «переходу — повернення» й водночас результатом творчої діяльності духу, полем реалізації його свободи, яка виявляється через самопізнання. Останнє має три щаблі: суб'єктивний дух, об'єктивний дух, абсолютний дух. Ці мо­дифікації духу відтворюють різні підрозділи та рівні організації соціального, особливості його функціонування та розвитку. «Філософія духу» Г. Гегеля охоплює суспільне буття загалом, його архітектоніку, взаємозв'язки, історію, розвиток. У розділі «Суб'єктивний дух» Г. Гегель викладає своє вчення про людину — про дух в його «тілесному обрамленні», тобто про душу. На думку філософа, душа людини є індивідуальним виявом роду людського — рас, націй, народів, що формуються в ході «симпатичної участі» душі в усе загальному житті природи. Г. Гегель аналізує особливості душевного складу — національного характеру — греків, римлян, германців, італійців, французів, англійців, представників інших рас та народів світу. Індивідуальними якостями людей він вважав природні за датки, темперамент, характер, філософ аналізував вікові та статеві особливості людини. Сенс людської діяльності, на думку Г. Гегеля, полягає в розумному, мудрому ставленні до світу. Якщо людина не хоче загинути, — писав Г. Гегель, — то вона повинна визнати, що світ існує самостійно і є у головному завершеним... Доросла людина вчиняє тому цілком розумно, відмовляючись від плану повного перетворення світу й намагаючись здійснити свої особисті цілі, пристрасті та інтереси лише при безпосередньому дотиканні до світу. У своєму житті людина керується свідомістю — розумінням загального плину подій у природі та суспільстві. Для Г. Гегеля свідомість є предметом особливої уваги. Філософ розглядав такі рівні свідомості як: 1) свідомість узагалі (безпосередня свідомість, чуттєва свідомість — як те, що протистоїть предметові, незалежному від суб'єкта); 2) самосвідомість: 3) єдність свідомості та самосвідомості — розум. Ця частина теоретичних міркувань Г. Гегеля позначена ним як феноменологія — наука про явища духу, про свідомість та форми її розвитку. Феноменологія Г. Гегеля досліджувала такі проблеми, як співвідношення відчуттів та сприйняття, зв'язок сприйнять та глуздового мислення, взаємозв'язок глузду та розуму, роль праці у розвитку свідомості тощо. Г. Гегель наголошує на оригінальному зв'язку свідомості (психіки) та тіла (тілесності) людини, розглядає останню як цілісну істоту. Водночас він підкреслює провідну роль духовного, причому так, що особистість — як безпосередній предмет психології — заключної частини вчення про «суб'єктивний дух» — постає у нього у своїй духовній сутності. Матеріально-фізичне підґрунтя психіки людини Г. Гегель ігнорував практично повністю.Розділ «Об'єктивний дух» філософ повністю присвячує розгляду соціально-історичного життя людства. Загальну схему розвитку об'єктивного духу Г. Гегель вимальовує так: абстрактне право, мораль, моральність, яка, у свою чергу, охоплює сім'ю, громадянське суспільство та державу. Право, на думку Г. Гегеля, є буттям свободи. Бути вільним, вважав філософ, означає усвідомлювати межі та необхідність того, що людина робить. Отже, право впорядковує волю конкретної людини, забезпечує її (волі) вияв уже не як свавілля, а як свободу. У вільному воле виявленні розуму, впорядкованому правом та законами, Г. Гегель бачив підґрунтя соціальності як такої; її стрижень він убачав у свободі, субстанцією якої є приватна власність. «Лише У власності, — підкреслював Г. Гегель, — особистість постає як розум». Філософ уважно аналізував відносини власності, їхні історичні форми, проблему відчуження та свободи, організації суспільного життя як своєрідної угоди власників, кожен з яких визнає іншого як юридично рівноправного.Поряд із зовнішньою організацією суспільного життя, механізмом якої є право, зазначав Г. Гегель, існує й так звана внутрішня організація, механізмом якої є мораль.

Мораль, на думку Г. Гегеля, є внутрішньою, суб'єктивною переконаністю особистості, її головними категоріями є категорії «добра» та «совісті». Діючи згідно із совістю, людина здійснює добро для себе та для інших. При цьому вона не цурається почуттів, нахилів, інтересів, а навпаки — враховує їх. Підґрунтям же моралі є не почуття, а розум. Для того, щоб здійснити моральний вчинок, людина повинна пізнати обставини, за яких вона діє, пізнати об'єктивну реальність і діяти згідно із світом та його законами. Через пізнання світу формується об'єктивна оцінка добра та зла. Єдність об'єктивного та суб'єктивного, згідно з Г. Гегелем, є найвищим щаблем розвитку об'єктивного духу — моральністю, яка виявляється в сім'ї, громадянському суспільстві та державі. Вчення про зазначені формовияви моральності увінчує гегелівське бачення архітектоніки соціального. Завершальним акордом соціальної концепції Г. Гегеля, щоправда, є аналіз форм суспільної свідомості. Проте саме через розгляд організаційних засад сім'ї, громадянського суспільства та держави Г. Гегель уводить читача у розгалужений контекст суспільних відносин та інституцій, формує уявлення про суспільство як органічно змістовну систему.Першоклітинкою соціального, на думку Г.Гегеля, є сім'я — безпосередня субстанційність духу, що отримує своє визначення завдяки «своїй єдності, яка відчуває себе», тобто любові. Крім любові, сім'я ґрунтується на таких підвалинах, як шлюб, спільна власність і піклування про неї, виховання дітей. Саме із сім'ї, підкреслює філософ, беруть витоки практично всі соціальні імпульси; в ній зароджуються соціальні відносини та спілкування людей як особистостей; сім'я постає як та соціальна інституція, де природна статева визначеність завдяки своїй розумності отримує інтелектуальне та моральне значення.Другим щаблем розвитку об'єктивного духу, згідно з Г. Гегелем, є громадянське суспільство — економічні відносини між людьми, що здійснюються як реалізація їхніх багатоманітних потреб. У громадянському суспільстві кожна людина постає як мета для самої себе, всі інші (для неї) — ніщо. Водночас кожен усвідомлює, що без співвідношення з іншими людьми він не може досягнути своїх цілей у повному обсязі. Кожен для кожного у зв'язку з цим постає як засіб для досягнення своєї мети. І коли, здавалося б, різноспрямованість потреб і цілей об'єктивно підштовхує індивідів до зіткнення, в дію вступає всезагальність (розуму) — своєрідний ґрунт для опосередкування, на якому знаходять свою свободу всі одиничності. Особливість, обмежена всезагальність, робить висновок Г. Гегель, є єдиною мірою, за допомогою якої кожна особливість сприяє власному благу. Такою всезагальністю, згідно з Г. Гегелем, є держава.Цікаві й плідні ідеї висловлював Г. Гегель, розглядаючи такі складові системи громадянського суспільства, як характер по треб людини та спосіб їх задоволення, характер праці та сформовані працею теоретична та практична культура, власність (майно) (Там же. — С. 456.) та суспільні стани (об'єднання громадян), здійснення правосуддя та механізм функціонування законів тощо. Особливу увагу філософ приділяв розгляду корпорацій, які, поряд із сім'єю, на його думку, становлять друге суттєве морально коріння держави.Державу — третій, завершальний щабель розвитку об'єктивного духу — Г. Гегель розглядає як «дійсність моральної ідеї», своєрідну «субстанційну волю», що знаходить своє безпосереднє існування у правах, а опосередковане існування — у самосвідомості конкретної людини, її знаннях та діяльності. Підґрунтям держави, згідно з Г. Гегелем, є так званий народний дух, що живе в громадянах, спонукає до утворення тих чи інших державних інституцій, зумовлює характер їхнього функціонування. Філософ розглядає архітектоніку державної влади (законодавчу, урядову, княжу), аналізує способи організації влади та можливі зловживання нею, показує роль бюрократії у функціонуванні всіх державних механізмів, обґрунтовує абсолютний суверенітет держави, найвищою політичною формою якої, на його думку, є конституційна монархія.Заключною ланкою гегелівської соціальної концепції є вчення про абсолютний дух — форми суспільної свідомості, головними серед яких є мистецтво (дух, що «споглядає себе у повній свободі»), релігія (дух, що «благоговійно уявляє себе»), філософія (дух, що мислить свою сутність у поняттях і пізнає її). Розглядаючи ці форми в органічному взаємозв'язку та як послідовні щаблі розвитку абсолютного духу, Г. Гегель констатує, що на першому з них — у мистецтві — дух само розкривається У формі споглядання, на другому — у релігії — у формі уявлення, на третьому — у філософії — у формі поняття, філософія, згідно з Г. Гегелем, є найвищою формою саморозвитку абсолютного духу. На цій стадії дух досягає рівня абсолютного знання, осягає розумний сенс історії, постає як духовне підґрунтя її (історії) розумної завершеності.Своє вчення про мистецтво Г. Гегель виклав у «Лекціях з естетики»; релігійну свідомість він аналізував у «Лекціях з філософії релігії»; абсолютний дух на найвищій, тобто філософській, стадії розвитку мислитель розглядав у «Лекціях з історії філософії». Кожен підрозділ гегелівського вчення про форми саморозвитку абсолютного духу є напрочуд обсяговим, цікавим за змістом, суперечливим, надзвичайно важким для розуміння й таким, що заслуговує на спеціальний фаховий розгляд. Такої можливості у нашому підручнику, звичайно ж, немає. Але, мабуть, це й не потрібно. Важливим є інше: розуміння визначених Г. Гегелем форм суспільної свідомості як стадій саморозкриття духу — абсолютного підґрунтя та джерела розвитку соціальності. Вченням про ці форми, через які абсолютний дух досягає самопізнання своєї розумності, Г. Гегель завершує свою соціальну концепцію. Завершивши перебіг через природу, людину, суспільні форми її буття й повернувшись до себе через форм і і суспільної свідомості, абсолютний дух закінчив свою роботу. Настав кінець історії. Далі, на думку Г. Гегеля, розумові шукати вже немає чого: абсолютна форма організації соціального вже досягнута, і вона знайшла своє втілення в прусській монархії.Останнє викликало у буквальному розумінні обурення практично всіх критиків гегелівської соціальної концепції. Філософа «величали» консерватором, утопістом, апологетом, тоталітаристом та іншими образливими прізвиськами. Г. Гегель, мім тим, не відповідаючи на ці випади, залишався Великим. До його соціального вчення зверталися дедалі нові мислителі. І практично кожен із них знаходив у цьому вченні нові ідеї та оригінальні повороти бачення соціального геніальним філософом. Розвиток соціально-гуманітарних наук XX сторіччя дає можливість по бачити в них загалом вдалу спробу побудови універсальної моделі соціального. Переосмислюючи й компонуючи власним інтелектом соціально-філософські розвідки попередніх мислителів. Г. Гегель виявив та обґрунтував принципові положення філософського бачення соціального. До них, зокрема, належать: 1) питання про джерело, механізм та чинники виникнення соціального як такого, що якісно відрізняється від усього природно-тваринного світу; 2) головні складові суспільного життя як соціальної системи; 3) взаємозв'язок між елементами системи, їхнє місце та роль в організаційних структурах соціального; 4) діалектика функціонування та історичного розвитку соціального як органічно цілісної системи; 5) загальнолюдські підвалини суспільного буття й напрямки його прогресу. До Г. Гегеля ці питання розглядали або ж різні філософи й без відповідного взаємозв'язку та взаємозумовленості, або ж з наївно-натуралістичних позицій. Г. Гегель першим серед мислителів усіх часів та народів дав системне бачення соціального як такого. Він побудував універсальну модель соціального, чим, власне кажучи, й зумовив головні напрямки дослідження предмета в майбутньому.Гегелівську соціально-філософську концепцію ми називаємо «загалом вдалою», але аж ніяк не ідеальною, остаточною. Вона містить багато нерозв'язаних проблем, абстрактних положень, недоречностей і навіть відверто хибних суджень. Достатньо невизначеною, Г. Гегеля - вчення про абсолютну ідею як деміурга всього сущого. Не можна з гегелівським розумінням ролі народних мас як «сліпої сили» суспільного прогресу, а його оцінкою місця та ролі німецької нації (згідно з Г. Гегелем, виразниці «духу нового світу ») у світовій спільноті, з гегелівським баченням війни як вічного й необхідного для життя суспільства явищa тощо. Аж ніяк не узгоджуються з діалектикою Г.Гегеля його висновки про пруську монархію як про останній, найвищий етап розвитку людського суспільства, а також про власну філософію як про кінець будь-якого інтелектуального розвитку та остаточну істину.
1   2   3   4

Схожі:

Україні Л. В. Губерського
Криза класичної філософії в середині ХІХ ст. і становлення нових філософських напрямків
Уроки 5, 6 Тема: Літературна балада. Особливості жанру літературної...
Навчальна мета: дати визначення поняття «літературна балада», розкрити особливості жанру балади, особливості «німецької системи віршування»;...
Конкурс віршів. II. Mein Dorf – конкурс творів про рідне село. III....
Учням старших класів пропонуються вірші класиків німецької літератури: Гете, Шіллера
Становлення китайської філософії
Греції. То було п'яте сторіччя до н е., яке увійшло в історію китайської філософії як «золоте сторіччя китайської філософії». Як...
Закони діалектики
Світогляд як центральне поняття філософії. Його різновиди і типи. Предмет філософії
ІНТЕРВ'Ю НІМЕЦЬКОЇ РАДІОСТАНЦІЇ В КЕЛЬНІ ЗІ СТЕПАНОМ БАНДЕРОЮ
Кельні зі Степаном Бандерою”. “Шлях Перемоги” чч. 43 і 44 з 1954 р., також у: “Гомін України”, Торонто, ч. 1-2 (294-295) з 1955 р...
1. Історичні типи світогляду: міф, релігія, філософія. Предмет філософії
Наївний матеріалізм у філософії стародавньої Греції і Риму. Персоналізм М. О. Бердяєва
Програма факультативного курсу «Вступ до філософії» авт. Степанова Н. М. 9
Програма для загальноосвітніх навчальних закладів "Історія філософії" авт. Огневюк В. О. та ін
Ессе з філософії і методології сучасного природокористування на теми:...
Карпенків С. X., Підручник для вузів: Концепції сучасного природознавства. // М.: ЮНИТИ, 1997. 320 с.  
Творчі здобутки студентів напряму «Маркетинг» у 2010 році

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка