|
|
Скачати 194.11 Kb.
|
|
Зміст 1.Вступ. 2.Феноменологія і екзистенціаналізм 3.Герменевтика. 4.Аналітична філософія і філософія життя. 5.Висновки Вступ Зовсім мало часу відділяє людство від третього тисячоліття, від XXI ст. XX ст.— це епоха небувалої напруги, надій, загрози самому існуванню людства. З точки зору соціально-економічного, політичного та юридичного розвитку для XX ст. характерні багатоаспектні суперечності. З одного боку, людство пережило дві винищувальні світові війни, причому фіналом останньої були атомні бомбардування Хіросіми та Нагасакі, з іншого, породило могутні демократичні та національно-визвольні рухи. Як же виглядає на цьому фоні своєрідність передумов і проблематика філософії у XX ст.? По-перше, науково-технічний прогрес завдяки фундаментальним науковим відкриттям докорінно змінив картину світу, починаючи з атомної та субатомної фізики й закінчуючи новими уявленнями про походження (принаймні доступного нам) космосу. По-друге, -тиск науково-технічної технології виробництва на природу, загроза екологічної, демографічної та інших катастроф, не кажучи вже про суворе попередження катастрофи в Чорнобилі, дали, незалежно від соціальних та духовних чинників, імпульси для філософських висновків про хиткість самих основ існування всього живого на Землі, зокрема життя людини. Як засвідчують реалії, суспільного розвитку, філософські, релігійні, морально-етичні погляди аж ніяк не слід зводити виключно до економічних або політичних вмотивувань. Якби справи виглядали саме так, то тоді зовсім незрозумілим був би феномен загальнолюдських цінностей: чому люди з різними економічними та політичними орієнтаціями додержуються одних і тих самих аморальних норм, форм релігійної свідомості, філософсько-світоглядних орієнтацій? Звичайно, що ті нові процеси, проблеми, які виникали у сфері свідомості та їхньому філософському осмисленні в XX ст., багато в чому деформувалися, змінювалися саме завдяки економічним, політичним інтересам та процесам, але є в них і те, що має самостійний статус. Ось чому спрощення в інтерпретаціях історії, що випливають з «плінтусної методології», яка так заклопотана «базисною» площиною, економічним виміром,— під нього підводить усе: політику і право, релігію й мораль, художньо-естетичне осягнення світу та філософію, утворюючи з цих галузей знань незмінну ієрархію, найвищі духовні поверхи якої виглядають як проста тінь економіки,—такі спрощення (а вони панували у нас майже всі 70 років попередньої історії) недопустимі. Звичайно, в історії серед її чинників діють і економічні, і політичні інтереси, але при цьому треба бачити їх у всьому розмаїтті взаємовпливів і зв'язків, враховувати не тільки пряму, а й зворотну («обернену») детермінацію одних чинників іншими. Феноменологія і екзистенціалізм. Феноменологія. Сучасна феноменологія так чи інакше зв’язана з концепцією Едмунда Гуссерля (1859-1938), що розробила основні принципи феноменологічної філософії. До нього феноменологія розумілася як описове дослідження, що повинно передувати всякому поясненню цікавлячого явища. Гуссерль вперше розглядає феноменологію як нову філософію з властивим їй новим феноменологічним методом, що є фундаментом науки. Головні цілі феноменології – побудувати науку про науку, науковчення і розкрити життєвий світ, світ повсякденного життя як основу всього пізнання, у тому числі наукового. Гуссерль вважав, що вивчення життєвого світу і науки слід починати з дослідження свідомості, тому що реальність доступна людям тільки через свідомість. Важлива не сама реальність, а те, як вона сприймається й осмислюється людиною. Свідомість повинна вивчатися не як засіб дослідження світу, а як основний предмет філософії. Тоді закономірно постають наступні запитання: 1) що є свідомість? та 2) чим вона відрізняється від того, що не є свідомістю? Феноменологи прагнуть виділити чисте, тобто допредметну, досимволічну свідомість, або “суб’єктивний потік”, та визначити його особливості. Роблять вони це тому, що свідомість – дуже складне утворення з різними функціями. Виділивши “чисту” свідомість, ми зрозуміємо сутність свідомості взагалі. Головна характеристика свідомості взагалі – це її постійна спрямованість на предмети. Така “наївна” спрямованість свідомості на зовнішні предмети називається “інтенціональністю”. Свідомість завжди інтенціональна, тобто спрямовано на що-небудь. У своїй діяльності, як теоретичній, так і практичній, людина “наївна”, тобто вона не бачить тих “сутностей”, що сама вносить в усвідомлювані їй предмети. Людина вважає, що пізнає об’єкти як щось незалежне від свідомості, свого та інших людей, але насправді це не об’єкти, а “предмети” (те, що переді мною), іншими словами, об’єкти, у які я вношу визначення суті – або “олюднені об’єкти” або дані у свідомості. Важливо розрізняти ці “сутності свідомості” (“чиста свідомість”) і те, що поза ним, тобто власне об’єкти. До всіх наук і теорій існує життєвий світ – наївне повсякденне життя. Це життя і є джерело всіх теорій і понять науки. Життєвий світ – фундаментальна передумова культури і цивілізації. Він наповнений “сутностями” свідомості, через які ми сприймаємо об’єкти буття. Але трагедія полягає саме в тім, що ми цього не розуміємо. Ми думаємо, що досліджуємо первинне буття поза свідомістю, а насправді досліджуємо вторинні утворення “життєвого світу” і з них черпаємо поняття наука. Завдання феноменології – показати, як народилися вторинні поняття життєвого світу. Щоб зрозуміти генезис понять і розкрити природу істинного, “чистої свідомості”, треба провести редукцію свідомості, тобто перейти від розгляду конкретних предметів до аналізу їх чистої сутності. Для цього ми повертаємося до способу “Епохе” – такої операції думки, коли увага вченого спрямована не на предмет, а на те, яким чином дані зазначені предмети нашій свідомості. Предмет як би залишається осторонь, а на перший план виходить стан свідомості. Сфера, де усвідомлюється предмет – “Чиста свідомість”, тобто очищене від догм, схем і стереотипів мислення, а головне, очищене від спроб знайти основу свідомості в тім, що не є свідомістю. “Чиста свідомість”, звільнене від усіх людських установок, до дослідне, стає можливим розумінню за допомогою “редукції” (зведення) – розумової операції, що дозволяє спочатку перейти від розгляду предметів до осмислення їхньої чистої сутності способом “Епохе”, а потім перейти до зрозуміння фундаменту всього існуючого – “абсолютного Я”. Виявляється, що свідомість у чистому вигляді – “абсолютне Я” (яке одночасно є центр потоку свідомості людини) – як би конструює світ, вносячи в нього “суть”. Всі види реальності, з якими має справу людина, пояснюються з актів свідомості. Об’єктивної реальності, що існує поза і незалежно від свідомості, просто немає. А свідомість пояснюється із самої себе, виявляє себе як феномен. Гуссерль, Брентано, Хайдеггер, Мерло-Понті й інші основоположники феноменології розуміли, що це нова наука про свідомість, новий початок у філософії, що відбиває визначену межу: перехід від конструктивізму й ірраціоналізму до можливості рефлексивного дослідження нескінченно різноманітних видів людського досвіду. Методи феноменології дуже вплинули на розвиток філософії в XX ст., зокрема, на розвиток екзистенціалізму, герменевтики, аналітичної філософії. Екзистенціалізм. Як напрямок сучасної думки, екзистенціалізм виникає на початку 20-х р. у Німеччині, Франції, у роботах російських філософів (Н.А.Бердяєв, Л.І.Шестов). Основний зміст екзистенціалізму вкрай складно вичленувати. Причина криється у величезній кількості його філософських і літературних мотивів, що створює можливість широкого тлумачення самої суті даного напрямку. Різні навчальні посібники й енциклопедії виділяють “релігійний екзистенціалізм” (Ясперс, Марсель, Бердяєв, Шестов, Бубер) і “атеїстичний” (Сартр, Камю, Мерло-Понті, Хайдеггер). У новітніх енциклопедіях ми зустрічаємо розподіл на екзистенціальну онтологію (Хайдеггер), екзистенціальне осяяння (Ясперс) і екзистенціалізм Ж.П.Сартра. Виділяють також екзистенціалізм французький, німецький, російський та ін. Існують і інші підходи до визначення його доктрини і її систематизації. З усіх підходів ми виділимо концептуальний. Для всіх екзистенціалістичних доктрин характерне переконання в тім, що єдиною справжньою дійсністю можна визнати тільки буття людської особистості. Це буття – початок і кінець будь-якого знання, і насамперед філософського. Людина спочатку існує – думає, відчуває, живе, а потім уже визначає себе у світі. Людина сама визначає свою сутність. Вона знаходиться не поза його (наприклад, у виробничих відносинах, чи в божественному приреченні), а сутність людини не є якийсь ідеальний образ – прототип, що має “вічні”, “незмінні” людські чи “антропологічні” якості. Людина сама визначає себе, вона хоче бути такою, а не іншою. Людина прагне до своєї індивідуальної мети, він творить себе, вибирає своє життя. Особистість не може переслідувати якісь “загальні цілі”, хоча в реальному житті людина, нерідко й ототожнюючи себе з “загальними цілями”, знімає, тим самим, відповідальність із себе за свої вчинки. Їй здається, що світ раціональний, що є деякі загальні закони світу, історії, культури. Однак насправді світ абсурдний, чужий, безглуздий, як і все людське життя. До того ж, швидше за все, це єдиний світ і, помираючи, ми не одержимо ніякого визнання. Справжня людина не ховається за міражами і ілюзіями “зверхіндивідуального буття”. Вона розуміє, що цілком відповідальна за свої вчинки та їх наслідки. Буття людини – це драма. Свідомість людини вільна, її свобода визначає життєвий шлях. Наш вибір і визначає нашу суть, суть буття окремої особистості. Це не значить, що людина абсолютно вільна у своєму виборі від суспільства. Навпроти, існування людини можливо тільки в рамках колективності, “спільного буття”; конкретна людина спілкується тільки з конкретними людьми. Людина самотня у своїх почуттях знаходиться в пустоті. В спілкуванні ж з іншою людиною вона або підкоряє її свободу собі, або сама підкоряється її волі (або кат, або жертва). Зрозуміло, що в описаній ситуації немає ніякої об’єктивної істини. Істин багато, стільки, скільки людей. Це “суб’єктивність”, її можна знайти, досліджуючи свої переживання. Для живої людини єдина дійсність – ця власна етична дійсність, а дійсна реальність –внутрішнє рішення. Існуючий об’єктивний світ у свідомості кожної людини свій і тільки свій. Світ змінюється, коли в його інертність, хаотичність ми вносимо дію. Світ перетворюється, коли ми його усвідомлюємо крізь призму своєї волі, своїх цілей. Людина перетворює світ, ставить його в залежність від себе, додає йому значення. Саме у цьому ми бачимо основу філософської позиції екзистенціалізму, найбільш яскравими представниками якого були Мартін Хейдеггер і Карл Ясперс. Карл Ясперс (1763-1863 р.) не вважав філософію наукою про буття чи наукою про життя, тому що наука має обмежений предмет. А чи необмежені життя або буття. Філософія ж дає людині життєві орієнтири. Істинне буття не пізнається наукою, але усвідомлюється душею за допомогою філософії. У центрі філософії немає поняття розуму або свідомості, а є фантазія і віра. Філософська віра відрізняється від релігійної тим, що заснована на міркуванні, а не на одкровенні. Головна мета філософії полягає в тому, щоб допомогти людині зрозуміти, усвідомити своє місце у світі, зрозуміти важливість любові, досягти свободи і навчитися бути самим собою. В реальному житті, вважав Ясперс, ми відчуваємо одночасно свою силу і здатність змінити світ і свою безпорадність, уразливість, самотність у світі. Щоб позбутися цього почуття, треба проаналізувати “ситуацію”, тобто відповісти на запитання: який світ сьогодні і яке місце я займаю у світі? Виявляється, що нинішній світ випробує жах перед часом, переживає кризу раціональності, не вірить у Бога. Людина залишив світ природи заради техніки, вона прагне жити в юрбі “як всі”. Людина стала елементом маси А маса – страшна ірраціональна сила. В юрбі ми спостерігаємо гонитву за насолодою, нетерпимість, заздрість, прагнення наживи, ілюзію рівності. У масі людина не може знайти опору. Але як знайти себе, пізнати себе? Поза філософією людина пізнає себе в кризових ситуаціях. Хвороба і смерть, небезпечні для життя моменти ризику і війна дозволяють нам пізнати себе. Але можна пізнати себе і через філософію. Дана філософія не намагається пізнати людину, вона виявляє буття людини, будить його, підштовхує до свободи і до життя. Людина може перебороти кризу і, коли вона прийде до пізнання себе, “самобуття”, побачить справжні зв’язки буття і свою долю. Це й означає стати вільною. Треба мати віру у свою батьківщину, шанувати народні традиції, любити свій народ і інших людей, уникати насильства в будь-яких формах. Філософська віра робить нас солідарними з іншими людьми в їхній боротьбі за свою свободу, права, за свій духовний розвиток. Ми повинні бути вдячними. А це означає йти не за юрбою, а за геніями людства, прагнути до “комунікації”, тобто розуміти і чути інших людей, бути у свою чергу почутою іншими. Мартін Хайдеггер (1889-1976) вважав, що сучасна йому філософія втратила розуміння сутності і зміст буття. Питання про буття – головне питання філософії, але вирішувати його можна, тільки зрозумівши зміст людини. Людина конструює світ, чи буття, тому з’ясування сутності людського буття розкриває сутність буття взагалі. У чому ж тоді сутність людини? Вона полягає в особливому способі життя – існування в страхові. Відчуваючи страх, людина стає самотньою, її перестає цікавити світ, звертається до себе і тим самим починає розуміти себе. Страх – основне переживання і спосіб буття, що дозволяє точно і всесторонньо зрозуміти людину. Страх – це не боязнь. В боязні щось загрожує людині і це щось цілком конкретно. Страх же відноситься до невизначеної небезпеки, до світу як такому, первісна його форма – страх перед лотереєю життя. Поряд з феноменом страху стоїть і феномен життєдіяльності, що несе щастя світу і людям. Він менш сильний і не менш глибинний, ніж страх. Людське існування протікає у свідомості початку і кінця (народження і смерть), тобто протікає в часі. Тимчасовість, історичність, турбота про себе характеризують людське буття. Пізнавати необхідно не стільки природу і суспільство, скільки існування ізольованої, відокремленої людини, її сутність. Весь світ, за Хайдеггером, пронизаний “світовим страхом”, чи “первісним страхом”. Людина розуміє кінець свого буття, розуміє, що його існування це, по суті, “буття для смерті”. Смерть виявляється останньою, вирішальною і справжньою можливістю буття. Підсумок простий: існування людини скрізь обтяжливе страхом. Людина намагається позбутися від страху, це спроба утекти від своєї власної суті. Людина біжить від самого себе і намагається забутися в суспільному житті, у суєті, вона “розчиняється” у суспільстві. Хоча повного “розчинення” не відбувається. Людина, будучи істотою смертною, завжди охоплена тривогою, що свідчить про те, що вона позбавиться якої-небудь опори. Вона стає самотньою, коли розуміє, що суспільні зв’язки і відносини позбавлені змісту. Людина не може знайти суть свого існування в сфері політики, економіки або техніки. Сенс життя – тільки в сфері свободи, у сфері вільного ризику і власної відповідальності за свої вчинки. І в цьому сутність людського буття. Герменевтика Герменевтика. В античності герменевтикою називалося мистецтво роз’яснення, перекладу, тлумачення. Своє ім’я цей вид інтелектуальної діяльності одержав від грецького бога Гермеса, в обов’язки якого входило роз’яснення простим смертним волю богів. Боги і люди говорили різними мовами, тому з’явився нестаток у віснику божественних послань. Сьогодні ми навряд чи знайдемо однозначну відповідь на запитання, чому мудрі олімпійці у виборі свого посередника зупинилися на Гермесі? Може статися, що бог Гермес, покровитель торгівлі, краще інших міг вибрати форму спілкування, а може бути, він мав особливий дар переконання. Головне те, що мистецтво тлумачення, роз’яснення, не може бути долею кожного, а лише тих, хто наділений даром відвертості і переконання. Основним ядром античної герменевтики було мистецтво алегоричної інтерпретації, що повинна була розкрити другий зміст тексту. Світ цінностей гомерівського епосу повинний був бути донесений до міського патріціпата і роз’яснений йому. У середні століття герменевтика перебувала на службі в теології й основне її завдання полягало в розробці методів інтерпретації біблійних текстів. Мартін Лютер, реформатор церкви, вважав герменевтику мистецтвом щирої інтерпретації Священного писання. На його думку, тільки таким методом, тобто методом щирого тлумачення, заснованому на божественній відвертості посередника, можливо перебороти церковну традицію, звільнити шлях до щирої віри від церковних переказів, що порушувалися. При цьому виникає усвідомлення специфіки методу тлумачення: він повинний бути об’єктивним, спрямованим на об’єкт, і в той же час вільним від суб’єктивного свавілля. У герменевтиці формулюються нормативні правила, канони, що приводять тлумача до оригінального змісту, через тимчасові нашарування. Герменевтичний метод входить у філософію найяскравіше через роботи Фрідріха Шлейермахера (1768-1834), що з’єднав у собі теолога і філолога. У теології він користався традиційними канонами мистецтва тлумачення текстів, а як філолог-класик, поставив перед собою завдання розробити універсальне навчання про розуміння й інтерпретацію художніх текстів. Нормативна інтерпретація художнього твору може передати лише поверхневий зміст, тоді як головний, сакральний зміст художнього тексту не піддається нормативному тлумаченню. Фр.Шлейермахер формулює вчення про розуміння як репродуктивному відтворенні первісного задуму автора добутку на основі конгеніальності духовних світів інтерпретатора і інтерпретуючого. Герменевтика, в його уяві, є мистецтвом розуміння не предметно-змістовного значення тексту, а мислячих індивідуальностей. Власне кажучи, у нього мова йде про психологічну інтерпретацію. Рух від частини до цілого, від попереднього розуміння через інтерпретацію до адекватного розуміння, – така методика інтерпретації одержала назву “герменевтичного кола”, тобто розуміння цілого через частину і розуміння частини через ціле. Що чекає дослідника наприкінці шляху, чи можна вийти з кола розуміння? Шлейермахер бачить таку можливість тільки в одному випадку – коли інтерпретація і зміст добутку збігаються. Цей факт збігу Шлейермахер називає конгеніальністю. Метод герменевтичного кола стає основним методом у наступних герменевтичних концепціях. Герменевтика як метод історичної інтерпретації формулюється В.Дильтеєм (1833-1911) для розробки методу гуманітарних наук. Психологічною основою герменевтики для нього служать життєві прояви, зафіксовані в тексті. Гуманітарні науки повинні розрізняти вираження життєвих проявів в історичних текстах. Метод розуміння історичних текстів у герменевтичному трактуванні Дильтея є метод психологічної реконструкції. Але настільки всеосяжний методичний психологізм його не влаштовував, і він порушує питання про можливість об’єктивності в історичному пізнанні, про об’єктивність пізнання чужої індивідуальності. У цьому напрямку Дильтей розробляє метод з’єднання інтерпретатора і інтерпретуючого тексту через щось третє. Інтерпретатор і інтерпретуючий модуси третього, але що являє собою це третє? Саме питання про природу третього стоїть в центрі методу Дильтея, хоча відповідь на нього, яку можна було б назвати вичерпною філософом не дається. Припустимо, що третім може стати культурно-історична реальність, у яку включені і інтерпретатор, і інтерпретуючий. Завдання Дильтея полягало в тому, щоб бути посередником між сторичною свідомістю і вимогами істини науки. Він робить спробу створити навчання про типи кругозору, які б відбивали багатозначність життя. Таке подолання історизму містило в собі деякі не рефлективні догми? Цей недолік особливо очевидно проявився в послідовників Дильтея (М.Вебера, Е.Шпрангера та ін.), що стверджували, що плодотворність істини залежить від таємної догматики, на якій істина і грунтується. В усіх світоглядних типологіях виявляє себе обмеженість цінності істини, коли вони прагнуть бути зробленими. Шлейермахер, а слідом за ним Дильтей, поклали початок наукам про міжособистісне розуміння, про міжкультурну взаємодію на основі нового методу. Інтерпретація стала теоретичним базисом наук про дух. Подальший розвиток герменевтики йшов по шляху звільнення методу від догматичних установок. Особливе місце в розвитку герменевтичного методу займає Мартін Хайдеггер (1889-1976). Він розглядає екзистенцію як розуміння. На перший погляд, така інтерпретація парадоксальна, але вона служить головною ідеєю Хайдеггера: – герменевтика як інструментальний метод перетворюється в онтологію. Розуміння є основа людського мислення, а не форма його поведінки. Таке розуміння герменевтики неминуче породжує ряд нових питань. Чим є розуміння: репродукцією початкової продукції? На якій підставі можна розрізняти репродуктивність змісту і науку? Як відбувається репродукція змісту: на основі інтуїції чи на основі знання? Як можлива інтерпретація історичних подій? Невже учасники історичних подій переживають, не розуміючи, що з ними відбувається? Потрібно окреслити межі самопізнання історичної свідомості. Тут на допомогу приходить Г.X.Гадамер з вимогою визнати припущення наукового пізнання. Об’єктивність науки містить у собі метод аплікації, також двоїстий мистецтву і поезії. Аплікація в науці виконує функцію співвіднесення фактів з визначеною історичною епохою. Не можна зрозуміти ніяких подій в житті людей, виходячи з абстрактного уявлення про них. Необхідний момент аплікації нашого розуміння події на історичний час, на ту культуру, у якій відбувається ця подія. Аплікація в процесі розуміння історичних фактів носить обов’язковий характер, і, власне кажучи, і є припущення науки. Гадамер вважає, що розуміння можливе тоді, коли розуміючи включають у свою гру власні передумови. Так розвивалася проблематика герменевтики: від суб’єктивно-психологічного базису до об’єктивного, до дійсно історичної суті. Далі, підсилюючи цю тезу, Гадамер говорить про мову як найважливішій умові впорядковування зв’язків подій у нашому розумінні. У цьому напрямку прослідковується зв’язок герменевтики з аналітичною філософією. Герменевтик а має також специфічний зв’язок з логікою. Володіючи власною тематикою, вона розуміє кожне висловлювання як відповідь, феноменологічно обгрунтоване X.Ліппсом у “Герменевтичній логіці”. Герменевтика тісно пов’язана із риторикою, оскільки мова займає в герменевтиці провідне місце. Мова в герменевтичному тлумаченні не просто медіум у світі людей і текстів, вона є потенційною спільністю розуму (Кассірер). На цьому грунтується універсальність герменевтичного розміру. Така уверсальність зустрічалася ще в Августина, що вказував на те, що значення знаків (слів) стоять вище, ніж значення речей. Однак сучасна герменевтика розглядає можливість бачити сенс не тільки в словах, але і у всіх людських творах. Мова – універсальна передумова пізнання світу, вона артикулює всю сукупність людського досвіду. Комунікативність досвіду і пізнання є відкрита тотальність, і герменевтика буде успішно розвиватися там, де йде пізнання світу, де відбувається інтеграція всього наукового пізнання в особисті знання. Герменевтика універсальна в тім, що вона інтегрує наукові знання в практичну свідомість. Крім філософської герменевтики існують юридична, філологічна і теологічна. Усіх їх поєднує загальна основа: це і метод, і мистецтво роз’яснення, інтерпретації. В середині XX ст. філософська герменевтика одержала широке поширення в Німеччині, а як розділ аналітичної філософії – в Англії. Філософія життя і аналітична філософія Аналітична філософія – напрямок у західній філософії XX ст., включає ряд теорії. Найбільш відомі концепції Бертрана Рассела, Людвіга Вітгенштейна, філософів “Віденського гуртка” (Р.Карнап, М.Шлік та ін.). Предметом аналізу в аналітичній філософії стали мовні засоби науки, повсякденна мова і мова філософії. Вчені даного напрямку вважали, що більшість філософських проблем носять логіко-лінгвістичний характер. Вони виникають в результаті багатозначності і невірного розуміння понятті мови. Це означало, що філософія не є змістовна наука про яку-небудь реальність, а ряд діяльності, що переслідує дві головні цілі: – усунути з науки всі псевдопроблеми і міркування що не мають сенсу, що виникли з неправильного вживання мови, чи з ідеології; – забезпечити за допомогою апарата математичної логіки побудова ідеальних моделей осмисленого міркування. Така буде основа нової науки і філософії. Свої висновки вчені робили, виходячи з наступних розумінь. Аналіз природної мови доводить, що він суперечливий і багатозначний, породжує проблеми, що насправді виявляються псевдопроблемами. Наприклад, такі слова, як “знання”, “реальність”, “вірогідність”, “істинність”, існують завжди у визначених контекстах і здобувають своє значення саме в контексті. Тому проблема знання і реальності – насамперед проблема мови, тобто визначення поняття і його контексту. Отже, для рішення наукових і філософських проблем треба використовувати штучні мови науки. Вони однозначні, чіткі і несуперечливі. Приклад – мова формальної логіки і математики з їх жорстко фіксованим змістом. Філософія логічного аналізу (аналітична) вважається дисципліною, що допомагає відродженню щирої науки. Користаючись методом “аналізу”, можна було, на думку її прихильників, уніфікувати мова науки і тим самим синтезувати науки, вивести науку на новий етап її розвитку. Оскільки положення науки претендують на загальнозначущу істину, був вироблений принцип перевірки істинності наукових суджень – принцип верифікації. Істинність будь-якої гіпотези, може бути доведена або за допомогою досвіду, або за допомогою зв’язаного логічного доказу на основі досвіду. Таким чином, верифікація зводиться до суджень, що фіксують дані досвіди. Пропозиції, що не перевіряються досвідченим шляхом або другорядними досвідченими підтвердженнями, виводяться зі складу науки. Використовуючи принцип верифікації, нам краще відмовитися від визначення об’єктів, в існуванні яких ми сумніваємося (наприклад, Божество чи субстанція), корисніше описати властивості цих об’єктів, що ми можемо досвідчено сприймати. Застосовуючи такий підхід, ми можемо очистити науку від помилкових проблем і понять за допомогою особливої техніки точного змісту, слів і виразів. Філософія життя – цей напрямок, що склався наприкінці XIX ст. і існує до сьогодні. Вона починається з філософії Фрідріха Ніцше і розвивається такими відомими вченими, як Дильтей, Зіммель, Бергсон, Шпенглер. Пік відомості філософії життя припадає на 20-30-ті рр. XX ст. у Європі. Вже сама назва вказує на центральне поняття даного напрямку “життя”. Життя – первинна реальність, цілісний процес, безупинне творче становлення “живого”. Життя протистоїть нежиттю, всьому неорганічному, застиглому. В результаті, у поняття життя включали і біологічні і культурно-історичні явища. Тому що “життя” знаходиться в постійному русі і суперечності, наука не може бути ефективним засобом її пізнання. Наука і розум, що лежить в її основі користуються аналітичними методами, що розкладають явища життя на окремі частини. Зв’язку між предметами наука може з’ясувати, а тому вона може змінити світ на користь людини, створювати нові предмети. Але зрозуміти сутність світу наука (і взагалі розум) неспроможна. Розум завжди по-людському орієнтований, має мету, а “життя” вище будь-якої доцільності. Тому на перше місце виходять не раціональні, а інтуїтивні форми пізнання (інтуїція, розуміння, міф, форми символічного образного пізнання, для прикладу, мистецтво і т.д.). Оскільки проблеми інтуїції, розуміння, вживання і т.д. протікають насамперед у свідомості особистості і не можуть бути доступними кожній людині, виникає проблема “аристократизації” пізнання. Пізнання істини носить недемократичний характер, вона не доступна кожному в процесі навчання. Звідси висока оцінка особистості і її творчості. Людина реалізує себе як особистість в історії і культурі. Її творчість відповідає “життю”, воно є процес і одночасно результат біологічної і соціальної пристосовності. Людина живе в історії, але історія не має об’єктивних законів. Вона як і людина має долю. Загальна історія людей це фікція. Культура і цивілізація мають кожна свою долю, виникаючи, розвиваючись і руйнуючись відповідно до циклів часу. Цивілізація і культура настільки своєрідні, що не може бути і мови про повне розуміння і серйозний вплив їх один на одного. Отже, кожна цивілізація і культура мають свої цінності, і ці цінності змінюються. Чи є цінності “життя” безвідносно специфіки культур? Так, є. Це цінності, що відбивають “стадні інстинкти”, мораль рабів (християнську), масові упередження (рівність, справедливість) і т.д. Історично такі цінності ми фіксуємо на етапі античної цивілізації в Древній Греції. Прагнення до життя, відсутність страху смерті, бажання бути сильніше інших, шляхетність і аристократизм духу – такі основні установки і цінності філософії життя. Її положення розроблялися в екзистенціалізмі, персоналізмі, прагматизмі та інших течіях філософії XX ст. Висновки Філософію, яка існувала до середини XIX ст., називають класичною. Це був значний крок у становленні теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком. Характерна ознака цієї філософії - безмежна віра в розум. Філософам-класикам властивий пізнавальний оптимізм, упевненість у тому, що раціональне пізнання, наука є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, які стоять перед людством. Особливістю класичної філософії € також те, що, розглядаючи людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та інших гуманістичних цінностей і стверджувала необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів. Філософія XX ст. (некласична) формувалася насамперед як антитеза класичній, як певне нове філософське мислення. Для сучасної філософії характерні такі суттєві риси:
|