Тема 5. Ринкова економіка
План
Суть, функції та етапи формування ринку.
Основні суб’єкти ринкової економіки. Кругообіг ресурсів, товарів і доходів в ринковій економіці.
Структура ринку.
Інфраструктура ринку.
Питання перше. Суть, функції та етапи формування ринку
З давніх часів ринок визначали як місце (ринкова площа), де здійснюється купівля або продаж товарів. Це є правильним лише частково на даному етапі розвитку суспільства.
Історично ринки виникли ще в рабовласницькому суспільстві. Але до
ХІІ ст. міста з округами були відокремленими економічними районами і мало залежали від ввозу продуктів харчування, сировини.
У ХІІ ст. починає розвиватися обмін між містами. В них відбувалися численні регулярні ярмарки. Так, у середині ХІІ ст. ярмарки у великих містах на півдні Франції відбувалися по 6 разів на рік. Це свідчило про початок формування єдиного внутрішнього ринку.
Ринок – це певна сукупність відносин власності між покупцями і продавцями з приводу купівлі – продажу товарів і послуг та механізм забезпечення цього процесу згідно із законами товарного виробництва.
Більш повно і глибоко сутність ринку можна розкрити через функції, які він виконує:
регулююча функція ринку забезпечує постійність зв’язків між різними галузями виробництва, попитом і споживанням, встановлення пропорцій в економіці та безперервність процесу відтворення.
стимулююча функція ринку полягає в тому, що вона сприяє заохоченню тих, хто найбільш раціонально використовує фактори виробництва для одержання найкращих кінцевих результатів, застосовуючи найновіші досягнення науки, техніки, організації стимулювання праці та управління;
розподільча функція полягає в тому, що коли суб’єкти господарювання не прагнуть до постійного підвищення ефективності виробництва, їхні індивідуальні витрати виробництва будуть вищими, ніж суспільно необхідні, то вони будуть не конкурентноздатними і стануть банкрутами. Відповідно відбувається і соціальне розшарування суспільства за доходами – на багатих і бідних;
інтегруюча функція ринку проявляється у формуванні цілісності національної економіки та у зв’язку з іншими економіками в масштабі світового ринку.
Для ефективного функціонування ринку необхідні певні умови:
реальна наявність різноманітних форм власності та форм господарювання (індивідуальна, колективна, державна, змішані форми власності);
неспроможність суб’єктів підприємницької діяльності впливати на рівень цін. За наявності такого впливу, що передбачає існування монополій, ефективність функціонування ринку зменшується;
наявність достовірної інформації про ринок і його суб’єктів;
конкуренція, яка надає усім суб’єктам господарювання можливість вибору підприємницької діяльності: свободи вибору покупців, постачальників, примушує підприємців застосовувати найпередовішу техніку і технологію, сприяючи цим зменшенню витрат виробництва, підвищенню ефективності економіки;
еквівалентний обмін товарів;
обмеження ролі адміністративного регулювання економікиі переважання при цьому економічних методів.
Етапи формування ринку
класичний вільний ринок (до середини ХІХ ст.), в якому держава не втручається в економіку, вона лише стежила за тим, щоб усі, хто має самостійне джерело доходів, ретельно сплачували податки до державної казни;
регульований ринок (середина ХІХ ст. – 50-ті роки ХХ ст.) характеризувався втручанням держави в економічне життя суспільства з метою обмеження діяльності монополій та захисту конкурентного середовища;
соціально-орієнтований ринок, у якому, крім механізмів регулювання, держава бере на себе виконання функції соціального захисту населення.
Питання друге. Основні суб’єкти ринкової економіки .Кругообіг ресурсів, товарів і доходів в ринковій економіці.
На ринку функціонують багато різноманітних учасників: це виробники і споживачі, підприємці і наймані робітники, банкіри і торговці, власники позичкового капіталу та власники цінних паперів та інші.
Домогосподарства на ринку одночасно виступають:
як власники економічних ресурсів, пропонують на ринку ресурсів фактори виробництва;
отримують доходи від проданих ресурсів;
використовують доходи на придбання споживчих товарів та послуг для задоволення особистих потреб.
Підприємці пред’являють попит на ресурси; пропонують товари та послуги як для підприємницького й державного секторів (засоби виробництва й виробничі послуги), так і для домогосподарств (споживчі товари та послуги); а також вони здійснюють інвестування отриманих доходів.
Держава на ринку виконує такі функції: пред’являє попит на економічні ресурси для здійснення економічної діяльності в державному секторі економіки; пред’являє попит на засоби виробництва для виготовлення суспільних та інших благ; пропонує гроші та пред’являє попит на них; пропонує суспільні блага без їх безпосередньої оплати, що покращує продуктивність підприємницького сектору і зменшує витрати на споживання домогосподарств;  здійснює урядове регулювання ринкової економіки.
Функції суб’єктів ринку відображаються у кругооборот ресурсів, продуктів і доходів в економіці:
Питання третє. Структура ринку.
Пізнати ринок як економічну категорію неможливо без глибокого аналізу його структури, тобто елементів, з яких він складається і які взаємодіють між собою. Для цього слід обрати критерій, за яким можна розмежувати елементи ринку.
І. За економічним призначенням об’єктів ринкових відносин
а) ринок предметів споживання і послуг призначений для задоволення фізіологічних та соціальних потреб людини.
б) ринок засобів виробництва спрямований на задоволення виробничих потреб.
в) ринок нерухомості формується для торгівлі землею, об’єктами, що на ній збудовані;
г) ринок науково-технічних розробок та інформації включає науково-технічну продукцію, технічні засоби інформації, інформаційні системи;
д) фінансовий ринок (ринок капіталу, фондовий ринок) – це специфічна сфера економічних відносин, де відбувається купівля-продаж фінансових ресурсів. Він формується на основі коштів підприємств, організацій і населення й обслуговує обіг платіжних коштів, кредитів та цінних паперів;
е) ринок праці (ринок робочої сили) означає надання прав кожній людині на вільний продаж своєї робочої сили за власним бажанням і вибором на засадах трудового найму.
ІІ. За ступенем зрілості ринкових відносин
а) розвинений ринок – це система товарно-грошових відносин, які є визначальною формою зв’язку між суб’єктами господарської діяльності, покупцями і продавцями, що здійснюється на основі економічної самостійності, рівноправності та конкуренції товаровиробників і споживачів. Характерні риси: відпрацьованість і узгоджувальність законодавчих актів, нормативних документів щодо господарського життя його суб’єктів; стійкість позитивної психічної налаштованості населення щодо ринку;
б) ринок, що формується – перебуває у стадії становлення. Характерні риси: наявність елементів неринкових відносин (бартер, надмірне втручання держави у господарське життя), не відпрацьованість законодавчих документів, антиринкова психологія багатьох верств населення;
в) ринок з різним ступенем обмеження конкуренції (монопольний, олігопольний). Монопольним називається ринок, на якому домінує один постачальник або продавець. Головною ознакою олігополії є ситуація, коли на ринку товарів чи послуг панує мала кількість господарських суб’єктів.
ІІІ. Класифікація ринків відповідно до чинного законодавства
а) нелегальний (тіньовий) ринок – заборонений законом (приховування від обліку доходів, незаконна діяльність);
б) легальний ринок.
ІV. За адміністративно-територіальною ознакою
а) місцевий – розташований у певному місці (на певній території), де здійснюється купівля продаж різноманітних товарів і послуг;
б) національний (внутрішній) – є ринком конкретної країни, який інтегрує у собі всі ринки: предметів споживання і послуг, засобів виробництва, нерухомості і т.д.;
в) світовий – це сукупність національних ринків. Він ґрунтується на міжнародному поділі праці.
Питання четверте. Інфраструктура ринку
Інфраструктура ринку – комплекс інститутів, служб, підприємств, організацій, які забезпечують нормальний режим безперебійного функціонування ринку.
До основних елементів інфраструктури ринку належать товарні біржі, фондові біржі, валютні біржі, біржі праці, аукціони, банківські і небанківські інститути.
Термін “біржа” в перекладі з латинської мови означає “шкіряний гаманець”. Біржі виникли як місця, де комерсанти здійснюють торгівельні операції. Перша біржа була зареєстрована в Антверпені у 1531р., друга – у Лондоні в 1566р.
Біржа – організаційно–правова форма оптової торгівлі масовими товарами за стандартами та зразками (товарна біржа) або систематичних операцій з купівлі-продажу цінних паперів (фондова біржа), робочої сили (біржа праці).
Товарна біржа – це оптовий товарний ринок, для якого характерні такі особливості:
торгівля товарами за стандартами та зразками, що дає можливість реалізувати не сам товар, а контракт на його поставку;
регулярність торгів на основі певних правил;
формування цін на основі зіставлення попиту і пропозиції (котирування);
стандартизація контрактів і мінімальних партій поставок.
Залежно від об’єкта продажу товарні біржі поділяють на універсальні та спеціалізовані.
Біржа виконує наступні функції:
1-надання послуг в укладенні біржових угод , виявлення товарних цін, попиту, пропозиції та реалізації продукції;
2-вивчення,впорядкування та пожвавлення товарообігу та пов’язаних з ним операцій;
3-збирання,обробка інформації та надання інформаційних послуг членам та відвідувачам біржі;
4-формування своїх засобів через статутні внески членів біржі, доходів від платних послуг, доходів від укладених угод, інші дозволені законом надходження.
Фондова біржа – це установа, яка створена для забезпечення сприятливих умов вільної купівлі-продажу цінних паперів за ринковими цінами на регулярній та упорядкованій основі.
Фондова біржа сприяє придбанню на певних умовах і на певний строк вільних грошей, залученню коштів за рахунок випуску і продажу акцій, облігацій і спрямування їх на технічне оновлення підприємства, його переорієнтацію на випуск продукції, яка має найвищий попит.
Фондова біржа виконує функцію організатора торгів цінними паперами, надає місце для проведення цих торгів, створює необхідну інфраструктуру, позитивно впливає на економіку країни в цілому.
В Україні діяльність фондових бірж регулюється Законом України “Про цінні папери і фондову біржу” (із змінами і доповненнями від 10.09.1997р.).
Валютна біржа – це ринок, на якому здійснюються певні операції з купівлі-продажу іноземних валют, зливків та виробів з благородних металів. Основним завданням валютної біржі є організація і проведення операцій з купівлі-продажу іноземної валюти; сприяння, регулювання і формування ринкового курсу гривні. Валютна біржа – це не лише місце торгівлі валютами, а й важливий організуючий чинник банківської політики. Вона організовує валютні торги, проводить розрахунки в іноземній та національній валюті відповідно до домовленостей, визначає поточний ринковий курс іноземних валют по відношенню до гривні, а також організовує операції Національного банку з метою регулювання або підтримки поточного валютного курсу національної грошової одиниці. Право на участь у торгах валютної біржі і право стати її членом мають лише зареєстровані банки і фінансові установи, які отримали офіційний дозвіл (ліцензію НБУ).
На початок 2002 року в Україні функціонують такі фондові та валютні біржі: Українська фондова біржа, Київська міжнародна фондова біржа, Київська універсальна біржа, Кримська фондова біржа, Донецька фондова біржа, Придніпровська фондова біржа, Українська міжнародна фондова біржа, Українська міжбанківська валютна біржа.
Біржа праці – це установа, яка здійснює посередницьку місію між найманими працівниками та роботодавцями у процесі купівлі-продажу товару “робоча сила”.
Згідно Закону України “Про зайнятість населення” в Україні реалізується програма формування ринку праці через створення регіональних центрів зайнятості, які проводять реєстрацію безробітних і здійснюють їх працевлаштування.
Основним місцем, де можна придбати дефіцитний товар є аукціони, де проводиться публічний розпродаж товарів, які отримують ті покупці, що запропонували за даний товар найбільшу ціну.
Банки – це підприємства, що виконують посередницькі функції при здійсненні платежів і кредитних операцій між суб’єктами економічної діяльності. Перехід до ринкових відносин передбачає введення дворівневого порядку банківської системи, що юридично закріплено Законом України “Про банки і банківську діяльність”. Згідно з цим законом функціонує Національний банк України і комерційні банки, у тому числі Зовнішньоекономічний банк України, Ощадний банк України та інші комерційні банки різних видів та форм власності.
Література
Основна: 3,5,6,15,16,18.
Додаткова: 1, 20, 33, 38.
Тема 6. Доходи в ринковій економіці
План
1.Дохід від використання землі.
2. Заробітна плата.
3. Позичковий відсоток.
4. Прибуток.
Питання перше. Дохід від використання землі.
Формування доходів — це проблема, яка не може залишити байдужою жодну людину. Ми вже знаємо, дохід у ринковій економіці є своєрідною платою за використання виробничого ресурсу або винагородою за його внесок у створення продукту. Кожний ресурс, що бере участь у процесі виробництва, дістає свою ринкову оцінку, а отже, і відповідну винагороду. Тепер нас цікавитимуть конкретні питання, а саме:
якою буває рента та що таке ціна землі;
як установлюється заробітна плата конкретному працівникові;
чому диференціюються ставки позичкового відсотка;
що визначає розмір прибутку підприємця.
Рента — це ціна за використання землі та інших природних ресурсів, кількість яких обмежена. Пропозиція землі, як уже відомо, є фіксованою, а її вплив на земельну ренту — пасивним. Попит стає основним фактором, який визначає розмір земельної ренти. Проте сам попит на землю (та інші природні ресурси) залежить саме від якості землі.
Землі розрізняються за своєю родючістю. Оскільки ділянки землі різні за якістю, то це обумовлює різні доходи. Чому це так? Спробуємо дати відповідь на це питання, скориставшись прикладом.
Підприємець, що хазяйнує на гіршій землі, отримує менший врожай, ніж той, хто працює на середніх і кращих ділянках. Це відбувається тоді, коли вони здійснюють однакові витрати. Продається ж однорідна продукція за спільною для всіх ринковою ціною. Отже, підприємці на середніх і кращих землях після реалізації своєї продукції матимуть більшу виручку. Вона дасть їм можливість привласнювати ренту. Проілюструємо це табл. 1.
Здійснивши однакові виробничі витрати (колонка 2), підприємці через різну якість земель отримали різний врожай (колонка 3).
Таблиця 1
ФОРМУВАННЯ РЕНТИ
Ділянки
землі
|
Витрати виробництва
|
Вироблено продукції, ц
|
Ціна за одиницю
|
Виручка від реалізації
|
Рента
|
Гірша
|
100
|
6
|
20
|
120
|
—
|
Середня
|
100
|
8
|
20
|
160
|
40
|
Краща
|
100
|
10
|
20
|
200
|
80
|
Оскільки ціна продажу одиниці продукції є загальною (колонка 4), то виручка підприємців від реалізації є різною (колонка 5).
Рента визначається як різниця між виручкою від реалізації продукції на середніх і кращих землях і виручкою від реалізації продукції на гіршій землі (колонка 6). На середній землі вона становить 40 ∙(160 – 120 = 40), а на кращій — 80 ∙ (200 – 120 = 80).
Коротка історична довідка
Рента як додатковий прибуток на середніх і кращих землях була досліджена видатним англійським економістом Давідом Рікардо ще на початку XIX ст. Своє пояснення він зробив виходячи з трудової теорії вартості. Рікардо вважав, що вартість сільськогосподарських продуктів визначається витратами праці на гірших землях, а середні та кращі дають можливість отримувати надприбуток. Він стверджував, що найгірші ділянки взагалі не дають ренти.
К. Маркс, який також вибудовував свою теорію ренти на трудовій теорії вартості, заперечив ідею Рікардо про те, що гірші землі не приносять ренти, на тій підставі, що і найгіршу землю її власник не надасть у користування безплатно. Ренту, яку отримує власник, надаючи землю у користування і яка не залежить від якості землі, Маркс назвав абсолютною, а ту ренту, яку відкрив Рікардо, — диференціальною.
З огляду на те, що існує рента у формі обов'язкової плати за користування будь-якою землею і рента, породжена господарюванням на середніх і кращих землях, сучасні економісти розрізняють комерційну та економічну ренти.
Комерційна рента є доходом власника будь-якої землі. Економічна рента створюється лише на кращих землях.
Економічна рента може виникати принаймні ще у двох випадках.
Випадок перший пов'язаний із можливостями альтернативного використання однієї і тієї самої землі. Нехай певна ділянка землі традиційно використовувалася для вирощування кукурудзи, а попит на цей продукт і його продажна ціна зумовлювали ренту в розмірі 100 грошових одиниць. Виявилося, що земля придатна для вирощування винограду, а значний попит на виноград підняв ренту до 120 одиниць. У цьому випадку виникає економічна рента в обсязі 20 одиниць (120 - 100 = 20).
Другий випадок пов'язаний із вигідним розташуванням землі щодо ринків збуту, центрів бізнесової активності тощо. Наведемо для прикладу щорічну плату за квадратний метр офісної площі у різних містах Англії в середині 80-х років:
Лондон — 235 ф. ст.
Бедфорд — 33 ф. ст.
Шеффілд — 60 ф. ст.
Ліверпуль — 54 ф. ст.
Диференціація ціни помешкань зумовлена суттєвими відмінностями в ціні землі. Орендна плата за вигідніше розташовані ділянки та будови містить економічну ренту.
Своєрідної форми набуває рента в добувній промисловості. Коли із землі видобувають якийсь мінеральний ресурс, то рента сплачується за тонну видобутої сировини.
Ми вже наголошували, що земля може бути застосована по-різному з точки зору користувача. Одна й та сама ділянка може використовуватися для вирощування різних культур, для випасання худоби, для будівництва, для спортивного майданчика.
Соціальний прошарок населення, який існує лише за рахунок дивідендів або відсотків від своєї власності і не веде активної трудової діяльності називається рантьє.
Рента властива насамперед сільському господарству. Землевласник отримує земельну ренту, яка, в свою чергу, виступає у формі абсолютної ренти, диференційної та монопольної ренти.
Абсолютна рента визначається співвідношенням попиту і пропозиції. Її мають всі власники землі, які здають землю в оренду і вона є результатом власності на землю.
Різні ділянки землі мають різну родючість і розташування. За інших рівних умов, орендатор буде сплачувати більше за одиницю землі, яка більш вигідно розташована і має більш високу родючість. Власник такої ділянки буде отримувати диференційну ренту І. Вона розраховується як різниця між ринковою ціною продукції і витратами виробництва. Витрати виробництва на таких ділянках будуть нижчими ніж на інших.
Виробник може здійснювати капіталовкладення в землю у вигляді нової техніки, технології, агрохімії і отримувати більший дохід, який буде створювати диференційну ренту ІІ. Вона є результатом більш ефективного використання капіталу. Диференційна рента І,ІІ виникає тому, що є власність на землю як на об’єкт господарювання.
Деякі ділянки землі мають унікальні властивості, що дозволяє вирощувати рідкісні культури. Тут виникає монопольна рента, тому що ціни на продукцію монополізовані і вищі, ніж на конкурентному ринку.
Є альтернатива й у власника землі: він може продати землю, здати її в оренду або залишити собі. Від продажу землі він хотів би мати таку суму, яка, будучи покладена в банк, давала б йому дохід не нижчий, ніж рента. Інакше йому вигідніше віддавати землю в оренду й одержувати ренту. На підставі цього розраховується ціна землі, тобто капіталізована земельна рента. Формула її така:
Рента
Ціна землі = ––––––––––––––––––––––––– ∙100%.
Відсоток за банківські вклади
Отже, ціна землі залежить від розміру ренти та від норми відсотка, що його дає банк своїм вкладникам.
Ціна землі в ринковій економіці зростає, що, безперечно, очікує і нашу країну в процесі побудови справжнього ринку.
Питання друге. Заробітна плата.
Заробітна плата — це винагорода, яку одержує власник робочої сили за свою працю, або ціна, яку платить підприємець працівникові за використання його праці.
Давайте поміркуємо: за що конкретно платить підприємець працівникові, коли наймає його на роботу? Логічно було б припустити, що він платить за те саме, що й ми, купуючи інші товари, а саме — за корисний ефект, який дає споживання даного товару. Використання праці в процесі виробництва — це послуга, яку надає робітник наймачеві. її ціною і є заробітна плата. Західні економісти виходять із теорії граничної продуктивності у поясненні заробітної плати. Згідно з цією теорією в забезпеченні випуску продукції беруть участь три фактори виробництва: праця, земля, капітал (I, L, k). Мовою математики це означає, що величина випуску продукції є функцією від трьох незалежних змінних:
Q = f (I, L, k).
Кожний фактор, який бере участь у процесі створення продукту, має одержати винагороду, пропорційну своєму внескові.
Оскільки йдеться про фактор праці, припустимо, що величини двох інших факторів зафіксовані на незмінному рівні. Тоді збільшення фактора праці на одиницю (наприклад, на одного робітника) приведе до відповідного приросту продукції. Саме цей приріст продукції, одержаний завдяки найму ще одного (додаткового, граничного) робітника, й утворює граничний продукт праці. Підприємцеві вигідно збільшувати кількість найманих працівників до тієї межі, поки вартість граничного продукту дорівнює заробітній платі.
Гранична продуктивність праці, як уже зазначалось у попередній темі, є одним із вирішальних факторів попиту на працю. Пропозицію праці визначають фактори економічної поведінки працівника на ринку. Працівник вибирає між втратою свого вільного часу і тими споживчими благами, які він може придбати, отримавши винагороду за працю. Отже, нижньою межею ціни праці з боку працівника має бути така вартість споживчих благ, яка принаймні дає йому змогу відшкодувати витрати своєї робочої сили.
Перехід до ринкової економіки означає появу ринку праці, а, отже, купівлю-продаж товару робоча сила. Вихідним положенням при з’ясуванні суті заробітної плати слід брати потреби працівника. Вони можуть бути зведені до так званого споживчого кошика, тобто до певного набору життєвих засобів. Далі відбувається грошова оцінка життєвих засобів споживчого кошика з урахуванням деяких факторів оцінки робочої сили (кваліфікації працівника, умов його праці, співвідношення попиту і пропозиції на робочу силу). Все це утворює вартість або ціну робочої сили. Потім цю вартість ділять на тривалість робочого дня (при почасовій оплаті) або на кількість виробів, які мають бути вироблені при даному робочому дні (при відрядній оплаті) і одержують так звану ціну праці. Далі ціну праці зіставляють з мірою праці, тобто з тим обсягом роботи, який повинен бути виконаний працівником. Потім враховують фактичні витрати і результати праці, відповідно до яких встановлюють грошову оплату праці (фактичне одержання грошової винагороди).
Таким чином, заробітна плата виражає і вартість товару „робоча сила”, і оплату за працю, за витрати і її результати, що визначені ринком.
В економічній теорії розрізняють номінальну і реальну заробітну плату.
Номінальна заробітна плата – це сума грошей, яку одержує працівник за годину, день, місяць.
Реальна заробітна плата виражається в сумі товарів і послуг, які працівник може придбати за свою грошову заробітну плату.
Розмір реальної заробітної плати визначається за наступною формулою:
 (6.4)
де ЗПреал. – реальна заробітна плата (грн.);
ЗПномін. – номінальна заробітна плата (грн.);
Індекс цін виражає рівень інфляції в країні.
Номінальна і реальна заробітна плата не обов’язково змінюються в одному напрямі. Наприклад, номінальна заробітна плата може підвищитися, а реальна заробітна плата – знизитись, якщо ціни на товари і послуги зростали швидше, ніж номінальна заробітна плата.
Структура заробітної плати
Заробітна плата містить різні за функціональним значенням складові частини. Співвідношення між ними утворює структуру заробітної плати. У ній розрізняють основну, додаткову частини і види винагороди, що входять до кожної з них.
Основна заробітна плата – це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норм часу, виробітку, обслуговування, посадові обов’язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників (залежно від виробітку).
Додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установленні норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати і премії, пов’язані з використанням виробничих завдань і функцій.
Виділяють дві основні форми оплати праці: відрядна і погодинна.
При відрядній формі оплата праці проводиться за нормами і розцінками встановленими виходячи з розряду виконуваних робіт. Основними умовами застосування відрядної оплати праці є наявність кількісних показників роботи, що безпосередньо залежать від конкретного працівника і піддаються точному обліку.
Погодинна форма передбачає оплату праці в залежності від відпрацьованого часу.
Отже, винятково важлива роль заробітної плати в механізмі функціонування ринкової економіки зумовлена тим, що вона має виконувати такі функції:
а) відтворювальна функція заробітної плати полягає в тому, що вона є джерелом коштів для розширеного відтворення робочої сили;
б) стимулююча. Заробітна плата це основна ланка мотивації високоефективної праці; встановлення безпосередньої залежності заробітної плати від кількості і якості праці кожного працівника, його трудового внеску;
в) регулююча. Заробітна плата є засобом перерозподілу доходів з врахуванням ринкової кон’юнктури (якщо попит на робочу силу більший за пропозицію на неї, то в основному рівень заробітної плати зростає, і навпаки);
г) соціальна. Забезпечення соціальної справедливості (за однакову працю – однакова винагорода).
Ставки заробітної плати істотно різняться залежно від професії, рівня кваліфікації і навіть у межах однієї професії. Таке явище називається диференціацією заробітної плати. У загальних рисах вона може пояснюватися взаємодією попиту і пропозиції. Пригадаймо: якщо пропозиція певного товару (робочої сили в даному разі) перевищує попит, то ціна (заробітна плата) буде рухатися вниз. І навпаки, коли високий попит зустрічається з недостатньою пропозицією, ціна (заробітна плата) зростає. Але чому попит і пропозиція є різними на різних ринках праці щодо різних професій і спеціальностей? Фактори диференціації заробітної плати зображені: наявність не конкуруючих груп, різні умови праці, обмеження мобільності робочої сили.
Працівники відрізняються один від одного природними здібностями, рівнем освіти, кваліфікацією. Тому перехід з однієї професійної групи в іншу ускладнюється. Водії таксі, наприклад, не можуть конкурувати з бухгалтерами, а ті — з оперними співаками. Це перешкоджає вирівнюванню заробітної плати, зберігаючи професійні відмінності. Унікальні здібності людини оплачуються вище і в межах однієї професії, роблячи талановитого працівника незамінним: соліст опери оплачується вище, ніж той, хто співає в хорі.
На рівень заробітної плати впливають умови праці. Щоб утримати людей на роботі у шкідливих для здоров'я умовах, треба доплачувати їм, компенсуючи негативний вплив шумових ефектів, забрудненості, вібрації та ін.
Конкурентному встановленню рівноважної заробітної плати перешкоджають і обмеження мобільності робочої сили. Людина прив’язана до місця своєї роботи місцем проживання. Іноді не можна змінити роботу через обмеження з боку профспілок. Обмеження конкуренції на ринку праці пов’язані і з соціальними чинниками. Так, жінки, як правило, одержують нижчу заробітну плату: багато підприємств надає перевагу чоловікам у разі найму на певні посади. Нині в Україні рівень диференціації заробітної плати дуже високий. Одні й ті самі послуги праці, наприклад програміста, юриста, водія, по-різному оцінюються в різних галузях економіки, регіонах, на підприємствах різних форм власності. Так, середня заробітна плата в економіці України у 1997 р. становила 156 грн, тоді як по областях вона суттєво різнилася: у м. Києві — 215 грн, а, скажімо, у Волинській обл. — 117 грн. Ще більшим був галузевий розмах диференціації середньої заробітної плати: якщо у сфері фінансування, кредитування та страхування вона становила 302 грн., то в громадському харчуванні — лише 69 грн. Розрив між крайніми верхнім і нижнім рівнями заробітної плати називається коефіцієнтом її диференціації.
Щоб знайти конкретну відповідь на питання, чому в ринковій економіці працівник має певну (таку, а не нижчу) заробітну плату, треба усвідомлювати, що її встановлення є складним процесом. Він включає державне регулювання мінімуму заробітної плати, договірне регулювання оплати праці через тарифні угоди та визначення Індивідуальної заробітної плати на підприємстві.
Державне регулювання мінімальної зарплати. Держава законодавчо визначає рівень мінімальної заробітної плати, який відбиває вартість робочої сили у певному періоді. Це є водночас тим мінімумом, що забезпечує задоволення всіх основних фізіологічних і соціально-культурних потреб виходячи із науково обгрунтованих стандартних наборів товарів і послуг. У СІІІА, наприклад, мінімальна зарплата становить 5 дол. за годину. Такий рівень не забезпечує відшкодування витрат на відпочинок, освіту, харчування поза домівкою тощо. Але задоволення базових потреб він гарантує.
Договірне регулювання оплати праці через тарифні угоди. Загальною базою укладання тарифних угод є гарантований державою мінімум заробітної плати. Тарифна угода — це тристоронній договір, участь у якому беруть уряд, об'єднання підприємців та об'єднання працівників (профспілки). Вони укладаються на трьох рівнях: національному, галузевому, базовому (підприємство). У тарифних угодах відбиваються такі обставини: зростання вартості життя, темп зростання продуктивності праці в галузі, прибутковість підприємств. У ФРН, наприклад, тарифні угоди про оплату праці враховують: збільшення вартості життя (3 % — 4,5 % щорічно), зростання суспільної продуктивності праці, скориговане на зміну цін (1,5 % — 2,5 %), приріст чистого прибутку фірми (в межах 4 %). Виходячи з цього, заробітна плата поточного року визначається шляхом збільшення зарплати минулого (базового) року на 11 % (4,5 % + 2,5 % + 4 % = 11 %).
Визначення індивідуальної заробітної плати на підприємстві. Галузеві тарифні угоди стають орієнтиром при укладанні угод на окремому підприємстві. Підприємство має більші можливості для реальної оцінки послуг праці конкретного працівника. Ми вже зазначали, що теоретично дохід конкретного працівника визначається граничним продуктом його праці. Але у конкретній ситуації важко розраховувати граничний продукт і дохід за формулою для кожного працівника. Тому існують опосередковані, непрямі засоби. Наприклад, в англійській промисловості широко застосовують гнучкі тарифні ставки. Вони дають змогу врахувати такі показники роботи, як якість і обсяг, самостійність працівника та його професіоналізм. Методами оцінки стають: ранжування робіт за складністю та впливом на кінцеві результати виробництва та їх бальна оцінка. Заробітна плата працівника коригується з урахуванням кількості набраних балів та з її ринковою оцінкою, яка складається на даному ринку праці (токарів, інженерів, лікарів).
На особливу увагу заслуговує японська система оплати праці. Тривалий час в Японії панувала так звана система пожиттєвого найму, якій відповідала повікова тарифна ставка. Заробітна плата традиційно пов'язувалася з віком, стажем роботи. Така концепція відповідала характеру виробництва, при якому продуктивність праці залежала, насамперед, від стажу та досвіду людини. Сучасні тенденції в розвитку науково-технічного прогресу зумовили нові фактори зростання продуктивності праці. Сьогодні вона залежить від здатності працівника постійно підвищувати свою кваліфікацію, швидко оновлювати знання, виявляти творчість. На це відреагувала тарифна система. На зміну традиційній тарифній ставці прийшла так звана трудова, яка безпосередньо пов'язує винагороду за працю з її результативністю. Проте не відмовляються й від старих форм в оплаті праці. Ось чому основним елементом тарифної системи в Японії є синтезована тарифна ставка — согокаттейкю, яка поєднує елементи традиційної (повікової) та нової (трудової) тарифної ставки.
Процес ринкових перетворень в оплаті праці розпочався і в Україні: держава офіційно визначає мінімальну зарплату, з 1992 р. укладаються тарифні угоди, підприємства отримали певні свободи у розподілі доходів між працівниками. Проте ефект цих перших кроків у переході від адміністративного до ринкового розподілу є, скоріше, негативним, ніж позитивним. Причину такого стану, напевне, слід шукати у повільному і некомплексному здійсненні ринкових перетворень.
Зокрема, на мінімальну заробітну плату — 15 грн. у 1997 р. — можна було прогодувати в місяць лише 0,15 умовного громадянина. Отже, мінімальна зарплата в Україні має економічний зміст певної доплати, а не гарантії мінімального (але пристойного) рівня споживання, як це відбувається у країнах ринкової економіки.
Держава продовжує утримувати збиткові підприємства. В країні існує значне приховане безробіття. Ситуація погіршується заборгованістю держави по заробітній платі. За цих умов заробітна плата неспроможна відбивати реальний внесок працівника у формування доходів підприємства, адже сумнівною є сама реальність доходів.
Без створення конкурентного ринкового середовища годі сподіватись, що підприємства почнуть працювати на споживача і заробітна плата стане формою відшкодування справжнього внеску праці у створення товарів та послуг.
Питання третє. Позичковий відсоток.
Позичковий процент є винагородою, яку дістає власник грошей за те, що надав їх підприємцям або приватним особам для користування. Гроші самі по собі не є продуктивним ресурсом, тобто не можуть виробляти товари чи послуги. Але за гроші підприємці купують засоби виробництва, наймають робочу силу, орендують землю, одержують інформацію і в результаті отримують готову продукцію. Оскільки частину готової продукції створено завдяки використанню позичених грошей, підприємець має не лише повернути борг, а й заплатити за користування грошима. Ціна, яку сплачують за користування грошима, називається ставкою, або нормою позичкового процента. Вона розраховується як процент від кількості позичених грошей. Наприклад, якщо ви позичили 1000 грошових одиниць, а маєте повернути через рік 1200, то річна ставка процента становитиме 20.
((1200 – 1000)/1000) ∙100 % = 20 %.
Ставка процента, як ви вже знаєте з попередньої теми, визначається взаємодією попиту і пропозиції на грошовому ринку. Рівень ставки процента залежить від багатьох факторів. Насамперед, слід розрізняти номінальну та реальну ставки процента. Номінальна ставка —- це кількісне вираження процентної ставки за поточним курсом грошової одиниці. Реальна ставка дорівнює номінальній мінус рівень інфляції:
ir = in –Ti ,
де, ir — реальна ставка процента; in — номінальна ставка процента;
Ti — рівень інфляції.
Прийняття рішень з інвестування залежить від величини реальної ставки відсотку. Припустимо, банк надав позику під 50 % річних, але рівень інфляції також становить 50 %. У такій ситуації інфляція «з'їсть» приріст грошей, а отже, втратиться сенс діяльності банку.
Ставки відсотку диференційовані, тобто існує декілька ставок. Це залежить від таких факторів:
Ризик. Якщо є можливість того, що позичальник не сплатить позику, то ставка відсотку буде високою.
Термін. Ставка відсотку залежить від терміну позики. Для довгострокових позик вона більш висока ніж для короткострокових.
Величина позики. За інших рівних умов ставка відсотку більш висока на меншу позику ніж на велику.
Оподаткування. Кредитор, що має високий дохід може надати перевагу меншій ставці відсотку і сплачувати менший податок.
Обмеження умов конкуренції ринку. Монопольне становище кредитора дозволяє йому штучно підвищувати ставку відсотку.
Питання четверте. Прибуток.
Прибуток — це винагорода, яку одержує підприємець. У наступному розділі йтиметься про підприємство як унікальне явище ринкової економіки, про те, як підприємець обчислює свої доходи. В даній темі розглянемо прибуток як ще одну форму ринкової винагороди.
Власник землі одержує ренту, працівник — заробітну плату, власник грошового капіталу — процент, а підприємець винагороджується прибутком. Це є плата за те, що він організовує виробництво, управляє ним, упроваджує інновації (нововведення), ризикує. Виконуючи свої функції, підприємець забезпечує перевищення виручки (доходу) від реалізації продукції над витратами на виробництво.
Джерелом такого перевищення, по-перше, може бути досконалість організації виробництва та кваліфікованість управління. Завдяки цьому підприємець може навіть без додаткових інвестицій скоротити витрати на виробництво. Частка прибутку в ціні продукції збільшиться.
По-друге, реалізація нових ідей у процесі виробництва сприяє зниженню витрат, поліпшенню якості товарів і послуг, появі на ринку нової продукції, збільшенню обсягів продажу, що забезпечує додатковий дохід фірмі.
По-третє, прибуток є платою за ризик, який бере на себе підприємець. Економічним або підприємницьким ризиком називається загроза того, що підприємець матиме збитки, втратить ресурси чи одержить доходи менші, ніж ті, на які він розраховував. Але прибуток підприємець отримує, звичайно, не просто за те, що ризикує, а за те, що вміє своєчасно запобігти можливим втратам, реально оцінити варіанти виробничо-торговельних операцій, обрати кращі. Ризик, на який свідомо йде підприємець, упереджуючи всі негативні наслідки, є розумним. Це — гідна підстава для винагороди.
По-четверте, прибуток може включати відшкодування за виняткове становище виробника в певній галузі.
Прибуток — це дохід, який має кілька елементів. Його частиною є заробітна плата підприємця за управління певною справою. Вона подібна до плати, яку одержує звичайний службовець.
Другою частиною прибутку є так званий нормальний прибуток. Його визначають як прийнятне відшкодування капіталовкладень. Кожний підприємець, вклавши у справу капітал, сподівається на розумне відшкодування інвестицій у певній галузі. Якщо це відшкодування виявиться замалим, то власник капіталу шукатиме іншого способу його застосування. У теоретичній моделі ідеальної ринкової економіки, де ніщо не перешкоджає переміщенню капіталу із галузі в галузь, має існувати загальна, усереднена норма прибутку для всіх. У реальному житті цей процес відбувається не зовсім так. Зокрема, деякі дослідники стверджують, що певні галузі є традиційно більш прибутковими і нормальний прибуток у них вищий, ніж в інших галузях.
Третя частина прибутку — це так звана квазі-рента. Вона є прибутком, що тимчасово виникає у підприємців певної галузі через ускладнення із входженням у неї конкурентів. Такі ускладнення можуть бути спричинені дефіцитом кваліфікованих працівників або необхідністю реконструкції підприємств протягом певного часу.
Четвертим елементом прибутку може бути монопольна рента. Вона виникає тоді, коли комусь із підприємців удається подолати своїх конкурентів і мати монополію у галузі. Це досягається патентуванням певних прав на виробництво, привласненням джерел натуральних ресурсів або надзвичайно майстерним виготовленням певних речей тощо.
Прибутки, які одержують окремі підприємці, розрізняються за своєю величиною, їхня диференціація зумовлюється різними факторами: кількість залучених до виробництва коштів, прибутковість вкладів, рівень витрат на виробництво, швидкість обороту капіталу.
Ринкова ціна
Чим більші обсяги вкладених у виробництво коштів, тим значніші обсяги виробництва, а отже, і виручка від реалізації. Відповідно збільшується величина отриманого прибутку.
Величина прибутку залежить від прибутковості, тобто від співвідношення прибутку і витрат. Існують галузі з різною прибутковістю, що залежить від технологічних особливостей, рівня технічного розвитку. Капітал, вкладений у більш прибуткове виробництво, забезпечує більший прибуток.
Скорочення витрат на виробництво підносить частку прибутку в ціні продукції. Засобами скорочення витрат можуть бути: підвищення технічної озброєності праці, поліпшення її організації, економія сировини, палива тощо.
Прискорення обороту капіталу навіть при незмінній сумі коштів, що обертається, збільшує обсяги виробництва та реалізації продукції, а отже, й величину прибутку.
Коливання ринкової ціни спричиняє коливання величини прибутку.
Якщо ціна формується на рівні витрат, підприємство взагалі не отримує прибутку. Ціна на рівні, що перевищує витрати, дає можливість отримувати прибутки. Своїми зусиллями у сфері реалізації підприємець може стимулювати попит на продукцію і у такий спосіб підвищити прибуток.
Прибуток, що обчислюється як різниця між виручкою (ціною реалізації) та витратами фірми (на виробництво і реалізацію продукції), називається балансовим, або бухгалтерським, прибутком. Отримавши його, фірма має зробити певні виплати та відрахування. Головним чином, це — податок на прибуток, проценти за кредити, рентні платежі.
Після всіх відрахувань у підприємця залишається чистий прибуток. Хоча він є власністю підприємця, його ніколи не використовують тільки на особисті цілі. В ринковій економіці прибуток головним джерелом фінансування розвитку підприємства.
У конкурентній економіці прибуток виконує три функції:
розвитку виробництва, оскільки частина прибутку знову складається в розширення та оновлення підприємства, підготовку і перепідготовку кадрів, преміювання працівників тощо;
стимулу виробництва, оскільки прибуток спонукає підприємця до пошуку нових, нетрадиційних рішень у виробництві та реалізації продукту;
орієнтиру доцільного розподілу ресурсів, оскільки прибуток показує, яку галузь слід розвивати, а яку, навпаки, скорочувати чи залишати як неконкурентоспроможну.
Розрахунковий прибуток – це різниця між вартістю реалізованої продукції і витратами на її виробництво.
Підприємство може мати розрахунковий прибуток, але не мати економічного. При такому становищі інвестування капіталу в цю сферу діяльності припиняється.
Абсолютні розміри прибутку не є достатньою підставою для характеристики якості цієї роботи. Величина прибутку залежить від обсягу виробництва, на який впливає чимало чинників. Тому якість роботи підприємства визначають за відносним показником, який відображає ступінь прибутковості стосовно різних факторів виробництва. Таким показником є рентабельність.
Рентабельність підприємства – відношення прибутку до вартості основних виробничих та оборотних засобів.
Рівень рентабельності продукції – відношення прибутку від реалізації продукції до витрат на її виробництво.
Нормальний прибуток – це той мінімальний дохід, який має заробити підприємець, щоб залишитися у своєму бізнесі. Можна також сказати, що це дохід, який власник міг би отримати, вкладаючи свої ресурси в інше діло, використовуючи власні ресурси поза своєю фірмою.
Література
Основна: 3,5,6,15,16,18.
Додаткова: 1, 20, 33, 38.
|