1. Предмет i метод історії економіки та


Назва1. Предмет i метод історії економіки та
Сторінка13/13
Дата12.03.2013
Розмір1.66 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Економіка > Документи
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

11.2. Концепції неокласичного відродження

Т. Сарджент і Р. Лукас є творцями "нової" класичної макроекономіки, заснованої на теорії раціональних очікувань.

Т. Сарджент (1934 р.н.). Старший науковий співробітник Гуверовського інституту Стенфордського університету. Головні твори: "Макроекономічна теорія", "Раціональні очікування і інфляція", "Динамічна макроекономічна теорія".

Основні положення теорії раціональних очікувань: 1) в економіці існує природний рівень безробіття – якийсь рівноважний рівень безробіття, до якого економіка прагне повернутися (ідея М. Фрідмена); 2) всі відхилення від цього природного рівня випадкові, тобто системний зв'язок між ними і якими-небудь значущими економічними показниками відсутній по тій простій причині, що економічні агенти беруть до уваги політику, що проводиться урядом, унаслідок чого очікування і можуть бути названі "раціональними"; 3) зміна політичного курсу уряду може позначитися лише на номінальних, а не на реальних змінах економічних показників.
11.3. Нове кейнсіанство

Історичні умови: нафтова криза 70 80 рр. 20 ст.; хронічні дефіцити державного бюджету; високий рівень інфляції, надмірне зростання державних видатків, утриманська поведінка населення.

Особливості економічних поглядів: критика неокейнсіанської ортодоксії; творче переосмислення спадщини Дж.Кейнса; пошук нових ідей та підходів у тому числі на основі залучення досягнень не кейнсіанських теорій.

Монетарне посткейнсіанство /Я. Крегель, Б. Моор/ основну увагу приділяє грошовим аспектам відтворення, а також ролі очікувань та фактору невизначеності у якості умов формування рівня попиту. Представники монетарного посткейнсіанства /С.Вайнтрауб, Р.Клауер, А.Лейонхуфеуд, Х.Мінські, Дж.То­бін/ аналізують "грошову" економіку, вплив невизначеності, очікувань і фінансової нестійкості на зайнятість ресурсів та національний обсяг виробництва.

Калецкіанське посткейнсіанство /засновник М.Калецький/ запропонувало свою теорію ефективного попиту, теорію "накидки", концепції монополізації. В межах калецкіанського посткейнсіанства /А.Ейхнер, К.Коулінг, М.Сойер/ відкидається методологія маржиналізму, економічна динаміка та процеси розподілу вивчаються крізь призму класових відносин і монополізації економіки, мікрооснови макроекономіки доповнюються концепцією ціноутворення за принципом накидки на витрати.

Неорікардіанське посткейнсіанське аналізує ринки товарів через призму “витрат меню" та недосконалої конкуренції, опрацювало теорію "імпліцитних контрактів" (зовнішніх контрактів), "пошуку ефективної заробітної плати", концепцію інсайдерів та аутсайдерів. Посткейнсіанці – неорікардіанці /Н.Калдор, Дж.Робінсон, П.Сраффа / намагаються поєднати рікардіанський варіант теорії трудової вартості з теорією ефективного попиту, використати марксистський аналіз суспільного відтворення, а також інституціональний принцип "всебічної причинності". Ці новації знайшли відображення у теоріях ефективного попиту в умовах недосконалої конкуренції та політичного циклу.

Нове кейнсіанство, що виникає у 80 рр. 20 ст. на основі виокремлення монетарного посткейнсіанства, продовжує традиції дослідження "грошової" економіки. Разом з тим, Дж.Акерлоф, Б.Грінвальд, Ж.Йєллен, Г.Манків, М.Спенс, Дж.Стігліц: аналізують ринки капіталу, праці, товарів в умовах невизначеності й асиметричної інформації; концентрують увагу на процесах монополізації, недосконалій інформації, жорсткості заробітної плати до зниження, імпліцитних контрактах; формують довгострокову теорію ефективного попиту на основі теорії вартості Сраффи. Фактори ринкової рівноваги за цим напрямом – це виробництво і розподіл доходів.
11.4. Неоінституціоналізм

Д. Норт (1920 р.н.). Один з видавців "Journal of Economic History", член Американської академії мистецтв і наук з 1987р. Головний твір: "Інститути, інституційні зміни і функціонування господарства". Основні ідеї: 1) інструмент аналізу – аналітичний апарат нової інституційної економічної теорії і, зокрема, економічна теорія трансакційних витрат; 2) інститут – правила гри в суспільстві, створені людьми обмеження, які надають форму людським взаємодіям і структурують стимули в області політичного, соціального і економічного обміну; 3) інститути створюють передбачене соціальне середовище, упорядковують розподіл інформації, сприяють ефективнішому і цілеспрямованому використанню матеріальних ресурсів завдяки економії на трансакційних витратах, в першу чергу витратах на вимірювання і пошук інформації; 4) правові норми і політичні дії в ході історичного розвитку аналізуються з погляду порівняльної економічної ефективності, з використанням апарату досліджень процесів торгу і теорії ігор.
11.5. Неомарксизм

Радикальна політекономія: 1) розвиває теорію економічної експлуатації робітників і економічної стагнації суспільства; 2) зосереджує увагу на соціально-економічних проблемах, таких як взаємовідносини між споживачами і виробниками, загострення суперечностей між ними (П.Баран, П.Суїзі, Е.Мандел); 3) аналізує соціально-економічні проблеми впливу людини на зовнішнє середовище, відчуження від процесу праці, дегуманізацію (Ч.Міллс, Г.Макрузе, Е.Фромм).

П.Суїзі. Досліджував монополістичну конкуренцію і обґрунтував "ламану" криву попиту для олігополії; запропонував інтерпретацію Марксистської теорії криз в розрізі "недостатнього споживання"; розглядав кейнсіанське управління попитом як життєво важливий клапан для капіталізму.

Соціал-демократична теорія націлена на пошук шляхів розв'язання соціально-економічних суперечностей сучасного суспільства, через підвищення ефективності державного регулювання економіки та соціальної сфери. Розробляються механізми подолання суперечностей між працею та капіталом (К.Шумахер), вирішення екологічних проблем (Ф.Фартманн) та підвищення рівня соціального забезпечення широких верств населення (Н.Вичорек, В.Майснер).

ТЕМА 12. Економічний розвиток України в умовах
радянської економічної системи та його
трактування в економічній думці

12.1. Господарство УРСР у 20 р. ХХ ст.

12.2. Економічний розвиток України в 30 50 рр. ХХ ст.

12.3. Господарство України другої половини ХХ ст.

12.4. Загальна характеристика радянської економічної думки.
12.1. Господарство УРСР у 20 р. ХХ ст.



Створенням УРСР 12(25) грудня 1917 р. розпочато будівництво соціалізму. Політика "військового комунізму" виявилася неефективною.

Навесні 1921 р. виникла небезпека війни з широкими народними масами: селянська війна з більшовиками, повстання матросів в Кронштадті тощо.

10 з'їзд партії більшовиків проголошує нову економічну політику (НЕП), що вводилася поступово, з великими труднощами. Її головні складові: 1) заміна продрозкладки на продподаток /березень 1921 р./, формування ринку в місцевому масштабі;
2) оновлення фінансово-грошової системи, відновлення Державного банку, проведення грошової реформи /1922 1924 рр./;
3) легалізація приватної торгівлі;
4) у промисловості великі підприємства залишені як державні, а дрібні і середні передавалися в оренду або приватну власність /серпень 1921/;
5) держпідприємства об'єднано в госпрозрахункові організації – трести /союзні, республіканські і губернські/, які стали основною формою управління промисловістю. В Україні було 3 союзних трестів, 21 республіканський і 54 губернських.

Швидкому розвитку промисловості сприяли: самостійність в управлінні виробництвом, введення ринкових відносин. У 1926 році був досягнутий довоєнний рівень виробництва, проте не всі галузі працювали високопродуктивно. Так у Донбасі добувалося лише 78% довоєнного рівня вугілля. Вкладалися кошти у будівництво нових заводів, електростанцій. В Україні було закладено три великі електростанції, почали випускати трактори.

Подальшому розвитку промисловості заважали: 1) право розпоряджатися підприємствами належало державі; 2) залежність підприємств від трестів /на госпрозрахунку працював трест, а підприємство не знало результатів своєї роботи/; 3) гостра потреба в керівних кадрах, фахівцях, кваліфікованих працівниках.

Темпи розвитку української промисловості перевищували загальносоюзні за рахунок розвитку кам'яновугільної, залізорудної і машинобудівної галузей промисловості, які стали основою індустріалізації СРСР.

Сільське господарство за роки громадянської війни і "військового комунізму" було зруйноване. Для його відродження: 1) створено акціонерне товариство "Село-допомога"; 2) на допомогу селу відправлялися робочі і військові; 3) дрібні селянські господарства збільшилися за рахунок поміщицьких і церковних земель /у селянських господарствах України було 31 млн. десятини землі, тобто 92% земельного фонду республіки/; 4) було введено єдиний сільськогосподарський податок /1923р./, який селяни платили в грошовій формі, завдяки чому держава почала формувати хлібний фонд закупівлями з ринку; 5) розвивалася кредитна кооперація селянства і спеціалізована кооперація.

Наприкінці 20-х років перемогу у боротьбі партійних угрупувань отримали прихильники командно-адміністративних методів управління державою під гаслами "будівництва економічного фундаменту соціалізму" і "будівництва основ соціалізму ".

Більшовики почали реконструкцію господарства під гаслом "подолання економічної відсталості і перетворення радянської країни у високорозвинену державу": 1) швидку індустріалізацію прагнули провести за рахунок селянства, використовуючи механізм цінових ножиць /тобто держава встановлювала низькі ціни на сільськогосподарські продукти і високі – на промислові товари/; 2) введено новий господарський механізм /1928 1932рр./ з високим рівнем централізації управління народним господарством; 3) трести перетворено в органи технічного управління, підприємства стали основною ланкою управління; 4) прискореними темпами розвивалася електроенергетики, будівництво нових заводів /Харківський тракторний, реконструйований паровозобудівний в Луганську тощо/; 5) оновлення засобів виробництва на 80% 90% /у деяких галузях механізували до 50% праці/; 6) було надано перевагу розвитку галузей групи "А" у порівнянні з галузями групи "Б"/прогрес важкої індустрії не вплинув на розвиток легкої і харчової промисловості/.

Колективізація сільського господарства: проводилася в короткий термін насильницькими методами. Результати колективізації: 1) депортовано з України сто тисяч селянських сімей; 2) ліквідовано більше двохсот тисяч селянських господарств; 3) спад сільськогосподарського виробництва і залишковий принцип при хлібозаготівлі викликали в 1932 році голод в Україні /втрати від нього склали близько 8 млн. чоловік/. Негативні наслідки колективізації проявлялися протягом всього існування командно-адміністративної системи.
12.2. Економічний розвиток України в 30 50 рр. ХХ ст.



Після першої світової війни значна частина Західноукраїнських земель
була анексована Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Мільйон українців /колишніх підданих Австрійської імперії/ позбулися права на самовизначення. До Польщі потрапили землі, на яких проживало 5 млн. чоловік.

На Західноукраїнських землях 80% населення було зайнято в сільському господарстві. Промисловість зароджувалася на основі ремісничих майстерень, невеликих підприємств, з яких 44,4% – у деревообробній і 88,5% – у нафтовій промисловості контролювали іноземні банки. Польський уряд свідомо гальмував розвиток промисловості на цих землях /у 1938 р. Західна Україна виробляла 7 10% промисловій продукції Польщі/. У промисловості краю переважали галузі, що приносять високі прибутки без значних капіталовкладень, такі ж тенденції були характерні і для розвитку Північної Буковини і Закарпаття. Західноукраїнські землі стали аграрно-сировинним придатком іноземних держав.

У 1929 р. економічний підйом змінився кризою: до 1939 р. обсяги виробництва не перевищували рівня 1928 р.

У 20 30-і роки економіка Західної України перебувала в стані застою, ряд галузей промисловості зникли, нафтова і озокеритова промисловість Прикарпаття доведені іноземним капіталом до занепаду. Промислова криза перепліталася з аграрною. Унаслідок антиукраїнської політики властей важким був не тільки економічний, але і політичний стан корінних жителів регіону. Великий резерв робочої сили дозволяв підприємцям виплачувати зарплату на 40 50% менше, ніж в центрі та широко використовувати жіночу й дитячу працю1. Не дивлячись на всі можливі заборони і переслідування, розвивався національно-визвольний рух, зростало число українських підприємців, утворювалися національні об'єднання серед банкірів і торговців.

СРСР зайняв Західноукраїнські землі згідно з пактом Молотова-Ріббентропа /вересень 1939 р./. У 1940 році до Української РСР була приєднана Буковина.

У 1939 1940 роках радянська влада на Західноукраїнських землях: 1) націоналізувала 2500 підприємств; 2) здійснила експропріацію польських землеволодінь /обіцяла перерозподілити ці землі між селянами/; 3) асигнувала значні кошти на реконструкцію промислових підприємств; 4) спрямувала ешелони з верстатами, устаткуванням і машинами із східних регіонів для розвитку підприємств легкої, харчової місцевої промисловості; 5) фактично було ліквідовано безробіття шляхом будівництва нових і реконструкції власних підприємств, переселення працівників у східні райони України /з вересня 1939 р. по червень 1941 р. із Західної України в райони Донбасу виїхали 17 тисяч чоловік/.

У сільському господарстві: з'явилися перші колгоспи /1940 р./; колективізовано близько 13% селянських господарств /середина 1941 р./; створено 182 МТС, що обслуговували 1,5 тис. колгоспів і індивідуальних господарств.

Колективізація здійснювалася насильницькими методами, супроводжувалася репресіями проти галицьких і волинських селян, особливо заможних, широко використовувався такий вид репресій, як депортація. Всього із Західної України в 1939 1940 роках було вислано від 10% до 20% населення до Сибіру, Поволжя, Казахстану.

В умовах сталінського тоталітарного режиму в східних районах України виробництво збільшувалося за рахунок важких умов праці робітників й інженерно-технічних працівників і мілітаризації економіки. У 1940 р. Україна давала: вугілля – 50,5% загальносоюзного виробництва, залізняку – 67,7%, сталі – 48,8%, чавуну – 64,7%.

Сільське господарство України давало третину союзного виробництва зерна, 60% урожаю цукрового буряка. В кінці 30-х – на початку 40-х років значно розширилися посівні площі, покращилася їх структура, зросла врожайність культур. Україна стала одним з основних районів СРСР по виробництву зернових і технічних культур, продукції тваринництва.

У державній і кооперативній торгівлі Української РСР роздрібний товарообіг в 1940 р. збільшився на 34,6% в порівнянні з 1937 р. Зросли реальні доходи населення – реальна заробітна плата з 1937 року по 1940 рік збільшилася лише на 12%.

Велика Вітчизняна війна почалася у червні 1941 року. За чотири місяці майже вся Україна була окупована німецькими військами. До грудня 1941 року німці контролювали територію Радянського Союзу, на якій проживало 42% населення, і велику частину його економічного потенціалу.

Господарство України з початку війни було переорієнтовано на потреби оборони. У лівобережних областях почався форсований збір хліба: де було можливо, все зерно збирали і здавали на заготпункти; у інших районах його знищували, а також знищували худобу і сільгосптехніку. Відбувалася масова евакуація на схід заводів, кваліфікованих працівників, учених і фахівців /4 млн. чоловік/. До листопада 1941 року з України було вивезено більше 500 крупних підприємств /а всього більше 1000 заводів/ до Уралу і Східного Сибіру, Середньої Азії, однак у багатьох випадках виробництво не було налагодженим, через розкомплектоване устаткування. Всі підприємства, які могли потрапити до окупантів – знищувалися /в Донбасі затоплено майже всі шахти, зруйновано гігантський комплекс заводів, підірвано 54 домни, зруйновані тисячі залізничних колій і ліній електропередач/.

Гітлерівська окупація нанесла великих втрат Україні: 1) 5,3 млн. чоловік, або кожен шостий, загинули у війні; 2) 2,3 млн. українців були вивезені на примусові роботи до Німеччини; 3) повністю або частково було зруйновано більше 700 крупних і маленьких міст, 28 тисяч сіл, унаслідок чого без житла залишилися 10 мільйонів чоловік; 4) знищено більше 16 тисяч промислових підприємств; 5) пограбовано 27910 колгоспів і 1300 машинно-тракторних станцій тощо.

При відступі з України гітлерівці застосовували тактику "випаленої землі". Матеріальні збитки України оцінювалися в 286 млрд. рублів, або 42% загальних втрат СРСР.

Звільнення українських земель започаткувало відновлення господарства міст і сіл республіки. З 75 млрд. рублів, виділених урядом СРСР на відновлення народного господарства, лише 5 частина призначалася для економіки України.

Відновлення народного господарства України почалося з паливно-енерге­тичного комплексу /у Донбасі оновлено 54% шахтного фонду, в результаті розробка вугілля склала 43,3% довоєнного рівня/; у 1944 р. почали виплавляти сталь і виробляти прокат найбільші металургійні заводи України; інтенсивно поновлювалася машинобудівна галузь; житловий фонд і комунальне господарство відновлювалися поволі. Україна стала, по суті, прифронтовою матеріально-технічною базою армії.

Перший післявоєнний п'ятирічний план (1946 1950 років) заклав відновлення народного господарства України на новій технологічній основі: заводи вугільного, металургійного, енергетичного устаткування, паровозо- і вагонобудівні, підприємства сільськогосподарського машинобудування і хімічної промисловості, цукрові заводи, залізничні вокзали, річковий і морський транспорт, 30 доменних печей і копалень Кривого Рогу. Будувалися і нові заводи: Запорізький трансформаторний, Харківський підшипниковий, Вінницький інструментальний і інші.

У 1951 році було відновлено довоєнні масштаби виробництва чавуну, сталі, коксу. Україна зайняла одне з провідних місць в Європі з виробництва чорних металів. У паливній промисловості створено нові галузі – газову, буровугільну. Розширилася мережа газопроводів, побудований газопровід Дашава – Київ. У структурі палива переважало вугілля (90%).

У машинобудуванні зріс парк верстатів у 2 р.; збільшилося виробництво спеціалізованих автоматів, напівавтоматів, автоматичних ліній; розвивалося виробництво машин для важкої промисловості, будівництва, транспорту, сільського господарства; почала розвиватися авіаційна промисловість /Київський авіаційний завод/.

У легкій промисловості: створено виробництво шовкових і тонкосуконних тканин, капронових панчіх. Але виробництво легкої і харчової промисловості не досягло довоєнного рівня (відповідно 79% і 80%). Однією з причин було обмеження асигнувань і розподіл їх на відновлення невеликих підприємств.

Почалася індустріалізація Західноукраїнських областей /розширення старого виробництва, розвиток нових галузей: виробництво автобусів, радіоапаратури/.

Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви /репарації з Німеччини були невеликі/. За 1946 1950 роки в промисловість, будівництво, транспорт і зв'язок України було вкладено 4,9 млн. рублів інвестицій, а з урахуванням кооперативних підприємств і колгоспів – 7,1 млн. рублів /інвестиції на 85,7% йшли у важку промисловість/.

За 1951 1958 роки промислова продукція України щорічно збільшувалася на 12,3%; національний доход – на 11,7%; за 1959 1965 роки – відповідно на 8,8% і 7%. За 1951 1965 роки було побудовано 1960 крупних підприємств. У структурі суспільного виробництва в 1960 р. частка промисловості складала 47,9%, сільського господарства – 29,1%, транспорту і зв'язку – 4,7%, будівництва – 8,2%, торгівлі – 11,1%. Темпи розвитку галузей групи "Б" відставали від групи "А". Частка засобів виробництва в загальному об'ємі виробництва виросла з 62% 2 в 1940 р. до 72,4% в 1965 р.

Розвиток промисловості відбувався на основі підвищення рівня технічної оснащеності. З другої половини п'ятдесятих років було розпочато механізацію і автоматизацію виробничих процесів. Зросла продуктивність праці.

У кінці 50-х рр. почалася реконструкція залізничного транспорту на основі електрифікації і застосування теплової тяги /з 1954р. цей вид транспорту став рентабельним/. У географії промисловості з'явилися нові промислові центри: Кременчук, Херсон, Рівно, Чернівці та ін.

Разом з тим посилилася диспропорція між важкою і легкою промисловістю /інвестиції у галузі легкої промисловості складали 12% 15% всіх промислових капіталовкладень/. Хронічно не вистачало споживчих товарів.

Середина п'ятдесятих років стала періодом кризи старої системи управління і планування, що гальмувала економічний розвиток. Наслідком реформи 1957 року стала передача керівництва промисловістю "раднаргоспам" економічних районів, які управляли на своїй території. Основним методом планування залишався балансовий, почали застосовувати економіко-математичні методи і моделі. На території України було створено одинадцять економічних районів, а до 1960 року – ще три. Майже вся промисловість республіки була підпорядкована Раді Міністрів УРСР.

Недоліки централізованого підходу: 1) зростання матеріаломісткості продукції /загальна вартість ненормованих ресурсів досягла 75% матеріальних витрат на виробництво продукції/; 2) будівництво "престижних" споруд, які були малорентабельні і шкідливі для навколишнього середовища і здоров'я людей /рукотворні "моря" на Дніпрі, "найкрупніші" у Європі Придніпровська, Змєєвськая, Бурштінськая ТЕС тощо/; 3) криза в сільському господарстві викликала чергової зміни системи його управління на початку 80-х, розробку Продовольчої програма в 1982р., перебудову управління сільським господарством і розвиток АПК в 1986р.
12.3. Господарство України другої половини ХХ ст.



Протягом 70 80-х років індустріальний рівень сільського господарства підвищувався за рахунок електрифікації, меліорації і хімізації. У 1985 р. функціонувало 96 виробничих агропромислових, сільськогосподарських і науково-виробничих об'єднань. Україна в цілому забезпечувала власні потреби в продовольчій продукції /частка ввезення складала 2%/. Проте аграрний сектор залишився економічно слабкою, запущеною частиною господарства.

Загальний рівень життя в Україні підвищувався дуже поволі. Виробництво споживчих товарів не забезпечувало запитів населення і компенсувалося за рахунок імпорту. Відставали від потреб населення сфера послуг, торгівля, громадське харчування.

Україна вивозила свої товари більш, ніж в 50 країн. У структурі імпорту головне місце займали машини і промислове устаткування. Економічне співробітництво здійснювалося з розвиненими країнами: Австрією, Нідерландами, Францією США, Японією і ін. Вони отримували з України промислову продукцію, сировину і матеріали. У зовнішньоекономічних відносинах Україна мала пасивне сальдо. Причина –продукція мала початковий і середній ступінь обробки, тому і оцінювалася дешево.

Тотальне одержавлення власності і господарювання породжувало: 1) хронічний товарний дефіцит; 2) жорстку централізацію /95% підприємств належало центру/; 3) деформацію ринкових відносин; 4) низьку активність людей, занепад підприємництва і цивілізованої конкуренції; 5) деструктурованість економіки /переважали галузі групи "А"/.

Проголошення незалежності України 24 серпня 1991р. поставило перед суспільством нові завдання: 1) будівництва демократичної держави; 2) створен­ня могутньої ринкової економіки; 3) національного і культурного відродження; 4) інтеграції в світову спільноту, налагодження міжнародних відносин.

"Основні напрями економічної політики в умовах незалежності" прийняті Верховною Радою України /жовтень 1991 р./ передбачали: 1) структурну перебудову господарства; 2) конверсію оборонної промисловості; 3) перерозподіл матеріальних і трудових ресурсів на користь тих галузей, які забезпечують населення споживчими товарами; 4) закриття нерентабельних підприємств, переорієнтацію машинобудування на задоволення потреб агропромислового сектора, легкої і харчової промисловості; 5) активне проведення регіональної господарської політики.

"Основи національної економічної політики України" прийняті Верховною Радою України /березень 1992 р./ уточнювали, що Україна залишається в СНД, але виходить з рублевої зони.

Нажаль, документи, прийняті Верховною Радою, ухвали і укази Уряду не забезпечили швидких ефективних результатів.

Затяжна економічна криза в економіці України /1991-1998 рр./ характеризувалася: 1) найбільшим в світі злетом інфляції – на 10155% /1993 р./; 2) значним скороченням ВВП і ВВП на душу населення; 3) розладом фінансово-кредитної і грошової систем; 4) платіжною кризою; 5) спадом інвестиційної діяльності; 6) падінням життєвого рівня населення.

Уповільнити темпи спаду виробництва вдалося у другій половині 1995р. У 1996 році вдалося більш-менш стабілізувати грошовий обіг, понизити темпи інфляції. Однак зупинити кризу не вдалося.

Головні причини економічної кризи – успадковані від СРСР структура і спеціалізація української економіки, а також істотні прорахунки економічного і політичного характеру:

1) Україна виробляла близько 20% кінцевого продукту колишнього СРСР. У 1990 році частка міжрегіональної торгівлі в загальному обсязі української торгівлі складала 82,1%, тобто Україна залежала від зовнішньоекономічних відносин більше, ніж інші країни;
2) більшість підприємств були орієнтовані на споживання нафти і газу з Росії, Туркменістану і Казахстану, що укріпило залежність України від цих країн;
3) орієнтованість економіки на потреби ВПК (військово-промислового комплексу); оборонна промисловість СРСР мала в Україні 700 підприємств;
4) Україна, як і всі радянські республіки, мала високомонополізовану економіку з високим ступенем адміністративного регулювання господарських процесів.
12.4. Загальна характеристика радянської економічної думки



Історичні умови: 1) світова та громадянська війни; 2) трагічні соціально-економічні наслідки "воєнного комунізму"; 3) часткове відродження української економіки в часи НЕПу; 4) загальний наступ державного тоталітаризму в усіх сферах економічного, соціально-політичного та духовного життя.

В українській економічній думці виокремилися офіційний напрямок та неофіційний. Економічна думка цих напрямків змінюється у періоди: "воєнного комунізму", НЕПу, культу особи, "відлиги".

Період "воєнного комунізму". Є.Квірінг, С.Косіор, Г.Петровський – представники офіційного напрямку економічної думки, що впроваджував ортодоксальну марксистську модель держави. Основні ідеї: 1) робітничий контроль на підприємствах; 2) націоналізація; 3) жорстке централізоване управління; 4) створення "єдиного всенародного кооперативу" із комун, артілей, радгоспів.

Є.Слуцький, О.Чаянов, В.Лівіцький – представники неофіційного напрямку економічної думки, що розвивав демократичні шляхи оновлення держави на основі збереження й розвитку альтернативних форм власності у їх взаємодії, приватної ініціативи, товарно-грошових і ринкових відносин та їх інститутів. Основні ідеї: 1) єдина інтернаціональна модель соціалізму; 2) плани синдикування та трестування промисловості; 3) залучення до управління підприємців; 4) розвиток кооперативного руху.

Результатом впровадження офіційних економічних поглядів стали: селянські повстання, робітничі страйки, опозиція в середині комуністичної партії. Це зумовило пошук альтернативних шляхів забезпечення економічної раціональності при неринковій економіці.

Період НЕПу. М.Скрипник, С.Струмілін – представники офіційного напрямку економічної думки. Основні ідеї: 1) оренда промислових і торговельних підприємств, кооперація дрібних виробників; 2) кооперативна торгівля; 3) перехід від дрібного до великого виробництва; 4) використання товарно-грошових відносин у обліково-розрахунковому варіанті; 5) найефективнішою формою власності є державна; 6) єдина централізована планова система управління господарством; 7) система натурального або трудового обміну; 8) ідеї "товарних", "індексних" грошей.

Б.Бруцкус, М.Птуха, М.Соболєв, – представники неофіційного напрямку економічної думки. Основні ідеї: 1) беззмістовність протиставлення планового начала нібито анархічному капіталістичному господарству, яке є "переважно плановим"; 2) централізоване управління ослабить внутрішній ринок і обмежить зростання виробництва; 3) припускали співіснування різних форм власності; 4) вважали, що ринкові ціни відновлять пропорції між сільським господарством і промисловістю; 5) пропонували проведення грошової реформи на основі золотого стандарту; 6) гнучкість у виборі форм землекористування; 7) інтеграція сільського господарства пов'язується з посиленням товарності селянських господарств, їх капіталозабезпеченості.

Період "культу особи". Сталінізм поклав край різноманітності течій у розвитку української економічної думки. Наука стала існувати в умовах ідеологічної автаркії та повного відокремлення від здобутків світової економічної думки. Відбувалася послідовна підміна праць К.Маркса, Ф.Енгельса, В.Леніна сталінськими постулатами, наприклад, невизнанням існування диференційної ренти у колгоспах, декларацією переваг соціалізму у випереджанні платоспроможним попитом виробництва тощо.

Період "відлиги". Посилюється роль колективної думки, розвиток творчої діяльності та оригінального мислення у працях М.Климка, О.Нестеренка, М.Панченка, А.Покритана, А.Чухна, І.Ястремського та ін., ідеї яких охоплювали широке коло питань щодо проблем народногосподарського планування, аналізу структури соціалістичних виробничих відносин, вивчення системи економічних законів соціалізму, використання товарно-грошових відносин, проблем розширеного соціалістичного відтворення, планових форм госпрозрахунку тощо.

В період застою в українській економічній думці формується догматичний напрямок марксизму, позбавлений творчого розвитку економічних ідей К.Маркса. Проте, незважаючи на всі протидії консервативних сил, в рамках економіко-математичних досліджень: а)розробляються методи системного аналізу соціально-економічних процесів; б)обґрунтовуються рекомендації щодо удосконалення організаційних структур управління, принципів раціонального ведення господарства на основі нових методів аналізу і принципу оптимальності.

Леонід Віталійович Канторович (1912-1986 рр.). Радянський економіст і математик, професор, лауреат Нобелівської премії 1975р. Головний твір: "Економічний розрахунок найкращого використання ресурсів". Основні ідеї: 1) уводить в економічну науку категорію моделі лінійного програмування в цілях розробки оптимального підходу в процесі використання ресурсів; 2) уперше побудував статистичну і динамічну моделі поточного та перспективного планування використання економічних ресурсів на основі нових математичних підходів в галузі системної побудови економічних показників, які застосовуються під час аналізу ціноутворення, ефективності капіталовкладень.

Наприкінці XX століття в умовах, коли зростає рівень життя основної маси населення, існує соціальна, економічна і політична стабільність у більшості країн світу, марксизм не відмовляється від аналізу суперечностей капіталізму як системи і досліджує шляхи трансформації до альтернативних типів суспільства.

ТЕМА 13. Формування засад ринкового господарства в Україні (90 ті роки ХХ ст.)
13.1. Напрями ринкової трансформації в Україні.

13.2. Сучасна економічна думка України.
13.1. Напрями ринкової трансформації в Україні



Прийняття Акту про державну незалежність України 24 серпня 1991р. започаткувало ринкову трансформацію української економіки.

Основними напрямками ринкової трансформації вітчизняної економічної системи є: роздержавлення й приватизація; конверсія військового виробництва; лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків; реформи: аграрна, податкова, адміністративна, банківська, грошова; інтеграція економіки України у світовий економічний простір.

Подолання тривалої кризи і вихід на траєкторію сталого економічного зростання вимагає впровадження антикризових заходів у передбачених напрямах:

1) проведення структурних реформ в економіці;
2) пошук ресурсів нафти і газу, альтернативних російським, враховуючи складну ситуацію із забезпеченням країни енергоресурсами;
3) зміни у податковій системі країни ;
4) залучення в економіку країни нових інвестицій /для цього необхідно створити єдину для всіх інвесторів законодавчу базу/;
5) здійснити конверсію виробництва;
6) проведення адміністративної реформи в Україні;
7) створення умов для розвитку малого і середнього бізнесу;
8) проведення структурних реформ в агропромисловому комплексі;
9) реформування системи соціального захисту населення;
10) перебудова зовнішньоекономічної політики, економічне співробітництво в межах СНД, розвиток двосторонніх відносин з новими незалежними державами; економічне співробітництво з державами Європейського Союзу.
13.2. Сучасна економічна думка України



Передумови – глибокі перетвореннями в економічному житті суспільства при переході від тотально-планової до ринкової економіки. Саме ці докорінні зміни в економічному, суспільному і політичному житті країни обумовлюють ті проблеми, навколо яких зосереджується творчий пошук вітчизняних науковців.

Коло наукових проблем, над вирішенням яких працюють українські учені-економісти: 1) кінцева мета докорінних перетворень в економічному суспільному і політичному житті країни; 2) ефективні напрямки і проблеми трансформації вітчизняної економіки в ринкову; 3) структурна перебудова народного господарства і джерела інвестиційного процесу; 4) шляхи забезпечення фінансово-кредитної стабілізації; 5) досягнення продовольчої безпеки і забезпечення розвитку сільського господарства України.

Лукінов І., Чухно А. Основні ідеї: 1) перехід до ринкової економіки треба здійснювати без різких заходів на основі поступової трансформації сучасних економічних відносин в ринкові; 2) відродження економіки України треба базувати на розвитку власного внутрішнього ринку за рахунок підвищення платоспроможності товаровиробників і споживачів; 3) основою структурної перебудови народного господарства може стати тільки посилення інвестиційного процесу; 4) інвестиції в економіку мають бути мобілізовані за рахунок внутрішніх джерел /амортизація, накопичення прибутку підприємств, кошти держави, кредитні ресурси комерційних банків і т.ін./; 5) занадто жорстка монетарна політика /шляхом штучного обмеження грошей в обігу/ блокує інвестиційний процес і перешкоджає структурній перебудові народного господарства.

Геєц В., Кваснюк Б. Основні ідеї: 1) перебудова економіки можлива тільки на основі посилення інвестиційного процесу; 2) практика фінансування інвестиційних та інноваційних проектів за рахунок зовнішніх позик є вимушеною, але не виправданою. Необхідно посилювати національні інвестиційні джерела; 3) у грошовому регулюванні необхідно поступово переходити від стримування грошової маси до її помірного розширення.

Покритан А. Основні ідеї: 1) на кінець 90-х років завершується формування тільки передумов для розвинутих ринкових відносин, саме ж становлення розвинутого ринкового господарства почнеться вже за межами 2000 року; 2) особливість перехідного періоду в Україні – значна руйнація продуктивних сил, на базі якої виникли і існують економічні відносини, притаманні ранньому капіталізму і навіть докапіталістичним формам життя. Ці відносини суттєво гальмують становлення розвинутих ринкових відносин; 3) процес приватизації, який здійснюється в Україні, є лише формою первісного нагромадження капіталу; 4) головним напрямком становлення ринкової економіки є інтенсифікація інвестиційного процесу, на базі формування капіталу як реального явища.

Пахомов Ю. Основні ідеї: 1) при відсутності соціального замовлення перетворююча функція економічної теорії підміняється апологетичною; 2) досліджував розвиток теорії товарно-грошових відносин при соціалізмі; 3) обґрунтував висновок про необхідність створення в країні економічних і правових умов для зміни існуючих виробничих відносин; 4) підкреслював зв'язок між наростанням процесів одержавлення економіки й розвитком відчуження працівника від реального розпорядження загальнонародною власністю.

Рибалкін В. Основні ідеї: 1) використовував плюралістичні методи при вивченні предмету економічної теорії; 2) вважав, що відносини власності /у .т.ч. й соціалістичної/ опосередковуються товарно-грошовими відносинами; 3) товарно-грошові відносини пов'язував з економічними методами управління національною економікою.

Черняк В. Основні ідеї: 1) виділив групи причин існування догматизму в політекономії соціалізму; 2) узагальнив можливості аналізу системи економічних відносин на основі рівнів власності, фаз відтворення, суб'єктів власності; 3) доводив, що економічна теорія має не лише досліджувати суть економічних законів, а й виробляти форми та методи їх використання; 4) відносини власності мають складну ієрархічну структуру, містять елементи й зв'язки різних рангів, постійно оновлюються, виступають процесом; 5) соціально-економічні труднощі пов'язував з відсутністю персоніфікації та індивідуалізації відносин власності; 6) вважав, що у межах державної власності можлива сукупність різних форм господарювання – сімейної, кооперативної, орендної та акціонерної.

Список рекомендованої літератури
Основна
1. Леоненко П., Юхименко І. Історія економічних вчень. –К., 2005.

2. Базилевич В.Д. Історія економічних вчень. –К., Т.1.,Т.2, 2006.

3. Історія економічних учень. Опорний конспект лекцій / Під ред. В.Тарасевича.  Дніпропетровськ: АМСУ, 1999.

Додаткова
1. Березин И. Очерки по истории экономической мысли. –М., 1993.

2. Всемирная история экономической мысли / Под ред. В. Черковця. –М.: Мысль, 1990. –Т.4.

3. История экономических учений / Под ред. В. Жамина, Е. Василевского.  М.: Изд-во МГУ, –Т.1., 1989.

4. Мешко І. Історія економічних вчень: Основні течії західноєвропейської та американської економічної думки. –К.: Вища шк., 1994.

5. Экономика: Учебник / Под ред. А. Булатова. –М.: Изд-во БЭК, 1999.

6. Ядгаров Я. История экономических учений. –М.: ИНФРА. –М., 2000.

Навчальне видання

Леонідов Ігор Леонідович


Історія Економіки

та економічної думки

Опорний конспект лекцій

Тем. план. 2008, поз. 148

Підписано до друку 28.03.08. Формат 60х84 1/16. Папір друк. Друк плоский.

Облік.-вид. арк. 3,25. Умов. друк. арк. 3,17. Тираж 100 пр. Замовлення №

Національна металургійна академія України


49600, м. Дніпропетровськ-5, пр. Гагаріна, 4

_______________________________

Редакційно-видавничий відділ НМетАУ


1 Україна і світ . -К.: Генеза, 1994, гл. 3.  С.320.

2 Україна і світ . -К.: Генеза, 1994, гл. 3.  С.343.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Схожі:

Тема Вступ. Предмет і метод історії економіки та економічної думки...
Розвиток історії економіки та економічної думки як науки та навчальної дисципліни. Місце історії економіки та економічної думки в...
Тема: Предмет, структура, завдання й методи досліджень в юридичній психології
Юридична психологія, метод спостереження (інтроспекція), метод бесіди, метод експерименту (законодавчий, природний, лабораторний,...
Питання до заліку з дисципліни «Історія економіки та економічних вчень»
Предмет, методологічні підходи та методи «Історії економіки та економічної думки»
Предмет, методи і завдання курсу «Регіональна економіка» та його зв’язок з іншими дисциплінами
Предмет регіональної економіки “захоплює” багато інших галузей економіки і, навпаки, практично усі інші галузі економіки мають справу...
1. Предмет і метод економіки освіти
ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
Коуз Р. Фирма, рынок и право / Пер с англ
Тема Предмет і метод інституціональної економіки, етапи розвитку інституціоналізму
Коуз Р. Фирма, рынок и право / Пер с англ
Тема Предмет і метод інституціональної економіки, етапи розвитку інституціоналізму
Тема 1: Предмет, метод і завдання дисципліни «Регіональна економіка»
Які показники регіональної економіки виражають загальноекономічну характеристику ?
КОНТРОЛЬНЫЕ ВОПРОСЫ для подготовки к экзамену по учебной дисциплине «Хозяйственное право»
Предмет, метод господарського права, його співвідношення з іншими галузями права.(Предмет, метод хозяйственного права, его соотношение...
На уроках історії як метод формування творчого учня
України процесу виховання патріотів з активною громадянською позицією, я обрала проблему, над якою працюю в ході своєї роботи. Це...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка