1. Україна на поч. ХХ ст. (4 год.)


Назва1. Україна на поч. ХХ ст. (4 год.)
Сторінка4/14
Дата17.03.2013
Розмір2.36 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Економіка > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
Тема 4. Культура і духовне життя в Україні у 1917-1921 рр.

План

1. Нові тенденції та чинники розвитку культури в 1917—1921 рр.

2. Культурні здобутки українських урядів в освітній політиці.

3. Культурно-освітня діяльність громадських організацій.

4. Діяльність більшовиків у сфері культури.

5. Релігійне життя.
а) Основні етапи в історії української культури XX сто¬ліття.

б) Тенденції національно-культурного відродження.

в) Діячі української культури в еміграції.

г) Українська культура напередодні XXI століття.

ОСНОВНІ ЕТАПИ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ XX СТОЛІТТЯ

Розвиток української культури XX ст. можна характе¬ризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 ро¬ку, що має відносно різні за змістом етапи: а) національ¬ного відродження (1917—1933 рр.); б) тоталітарного пану¬вання «соцреалізму» (1933—1956 рр.); в) стихійного підне¬сення духу національного опору (1956—1987 рр.); г) на¬ціонально-духовного оновлення (з 1987 р.).

Етап національного відродження початку XX ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкін¬ці XIX ст. і тісно пов'язаного з утворенням національної державності. У Першому Універсалі (23.07.1917 р.) ново¬утвореного українського парламенту — Центральної Ради сутність національного відродження була визначена сло¬вами: «Віднині самі творитимемо наше життя». За корот¬кий час, у 1917—1921 рр., сформувалися соціально-полі-тнчні та національно-духовні вартості, які протягом усього XX ст. визначали тенденцію розбудови національної дер¬жавності та культури. Під час національного відродження створився той особливий клімат, який благотворно позна¬чився на розвитку усієї нації і багато в чому визначив усю подальшу історію України. Це відродження відбувалося за умов проголошення національної суверенної держави при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що жили на території України.

З 1923 р. бере початок нова хвиля українського відро¬дження, відома під назвою «українізації». Ідеологи та ор¬ганізатори цього процесу — українські націонал-комуністи, передусім О. Шумський та М. Скрипник, розглядали украї¬нізацію як прилучення широких мас до національної освіти та культури, як «дерусифікацію пролетаріату». Закінчився швидкоплинний період національного відродження трагіч-но. Уже в 1926 р. Й. Сталін та його підручні на Україні -почали наступ на національну культуру, що супроводжу¬вався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням кра¬щих сил творчої інтелігенції. «Розстріляне відродження» — під такою назвою увійшла в українську історію ця сто¬рінка національної культури.

Для другого етапу (початок 30-х—середина 50-х років) в історії української культури XX ст. був характерним мо¬нопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до приниження і врешті-решт морального занепаду духов¬ної культури в її різних формах: від літератури до образо¬творчого мистецтва, від філософії до релігії. Офіційний, «салонний» соціалістичний реалізм орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на куль¬туру «соціалістичну, демократичну, народну», з одного бо¬ку, та культуру «буржуазно-націоналістичну, реакційну»— з іншого. Насильно привнесені ідеологічні постулати есте-'тики соціалістичного реалізму, далекі від потреб розвитку української національної культури, мали, принаймні, два негативні наслідки: по-перше, сприяли формуванню кіль¬кох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформіс¬тів; по-друге, призвели до поширення кон'юнктури в ми¬стецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального зни¬щення національних шкіл у мистецтві тощо. Основний 'наслідок цієї доби — фізичне й духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції. Тільки в 1934—1938 рр. було репресовано більше половини членів та кандидатів в члени Спілки письменників України.

Тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в постсталінську добу знайшла своє продовження та логіч¬не завершення в масовій поп-культурі, зорієнтованій на мі-тцанина, що за своєю антинаціональною спрямованістю поєднувалось з ідеологією доби соціалістичного реалізму. Розвести ці два явища важко. Вони співіснували довший час. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідомості населення, соцреалізм — на офіційному. Проте в 70—80-ті роки ортодоксальний, заідеологізований соцреалізм здає свої позиції під тиском так званого арт-бізнесу, який виникає на хвилі бездумного запобігання перед чужинською мовою. Пошук власних національних творчих резервів від- ( ходить на другий план, поступається місцем численним ) кліше та стереотипам комерційної спрямованості. ^

Проте й за умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури зберігалася тенденція до відродження української духовності та культури. Роз¬виткові такої тенденції сприяли передові українські гро¬мадські діячі. Так, в період політичної відлиги (1956— 1961 рр.) відбулась відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур, зокрема української. Під впли¬вом громадської думки, яка, зокрема, створювалась зусил¬лями таких провідних діячів української культури, як М. Рильський, А. Хижняк, М. Шумило, П. Плющ, П. Тимо-піенко, відбулося деяке поліпшення мовної ситуації, зокре¬ма був перевиданий «Словник української мови» Б. Грін-ченка, зроблені деякі кроки в напрямі українізації систе--ми вищої та середньої спеціальної освіти, перед усім в за¬хідних областях України. Проте головним наслідком «від¬лиги» було формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців, так званих «шістдесятників», які прагнули відновити втрачену націо¬нальну традицію, боролися усіма доступними засобами про¬ти тоталітарної системи.

Творча та громадська діяльність І. Світличного, Є. Свер-стюка, В. Стуса, В. Марченка, Л. Костенко, В. Симонепка, І. Драча, ЛІ. Вінграновського, М. Руденка, Є. Гуцала, В. Мороза, В. Чорновола, М. Осадчого, П. Заливахи та ба¬гатьох інших, яка була спрямована на відродження націо- ' пальної самосвідомості та гідності, становить одну з ге¬роїчних сторінок в історії української культури. «Відлига» скінчилась трагічно для покоління «шістдесятників». Біль¬шість з них були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, 10. Литвин загинули в ув'язненні.

У другій половині 80-х років відбувається значне онов¬лення національної культури, пов'язане з протестом проти ідеологічної регламентації культурного життя, з орієнта¬цією на загальнолюдські вартості світової культури. Розпо¬чинається нове відродження, передусім як заперечення штучних догм соціалістичного реалізму, а також космопо¬літичних вартостей комерційної поп-культури. Цей, четвер¬тий, етап в історії української культури XX ст. органічна пов'язаний з відродженням національної державності.

Такою, в найзагальніших рисах, є історія української культури в XX ст.

ТЕНДЕНЦІЇ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Про якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності засвідчує динаміка роз¬витку національної освіти. Вже в березні 1917 р. була від¬крита українська гімназія в Києві, невдовзі — університет у Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогоспо¬дарський інститут в Одесі. У жовтні 1917 р. розпочинає свою роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі — Український учительський інститут. Тоді ж відкривається Наукоао-педагогічна Академія. Активізується видавнича справа. За десять пореволюційних років україн^ ських періодичних видань виходило більше, ніж за всі 130 попередніх років, серед них, зокрема, у 1921 р. 121 ча¬сопис, 60 газет *.

Влітку 1918 р. була створена комісія по організації проекту Української Академії (УАН) під керівництвом мі¬ністра освіти М. Василенка. У вересні того ж року проект був затверджений Радою Міністрів. Першим президентом УАН призначено В. Вернадського (1863—1945 рр.), на той час члена партії кадетів, визначного вченого й організато¬ра науки. До 1928 р. незмінним секретарем Академії був А. Кримський (1871—1942 рр.), вчений зі світовим ім'ям, сходознавець, славіст, письменник, тонкий український лі¬рик, котрий знав понад 60 мов.

Значний внесок в організацію УАН зробили українські вчені-академіки Д. Багалій, П. Тутковськнй, Є. Тимченко, М. Петров, М. Туган-Барановський, С. Єфремов, Ст. Смаль-Стоцький, М. Сумцов, М. Біляшевський, М. Холодний. У складі Академії у різні періоди працювали Д. Граве, М. Крилов, К. Воблий, М. Птуха, Г. Пфейффер, М. Кащен-ко, Д. Заболоцький, В. Липський. О. Корчак-Чепурківський. Н. Перетц.

Існували й інші наукові організації та студії. Зокрема, у Києві 1918 р. для підготовки дипломатичних і торгових кадрів засновано Близькосхідний інститут, реорганізований: в 1920 р. в Інститут закордонних зв'язків.

У 20-х роках під егідою Академії плідно розвивається наука. Приділяється увага фундаментальним досліджен¬ням у галузі промисловості, нових технологій, культури і мистецтва.Загальне піднесення національної культури було тісно пов'язане з розвитком літературного процесу. У 1918— 1921 рр. виникає велика кількість літературних об'єднань, друкуються різноманітні художні збірки й альманахи — «Мистецтво», «Літературно-критичний альманах», «Черво¬ний вінок», «Музагет», «Гроно», «Зшитки боротьби», «Шля¬хи мистецтва», «Жовтень», «Вир революції» тощо.

Новій українській поезії того часу були притаманні ро¬мантичні настрої. Виходять поетичні збірки В. Чумаки («Заспів»), В. Сосюри («Червона зима»), І. Кулика («Мої коломийки»). Помітне місце у тогочасній поезії посідають В. Блакитний, Д. Загул, Г. Епік, В. Поліщук, Є. Плужник, Г. Шкурупій. Подією культурного життя стали поетичні збірки П. Тичини «Сонячні кларнети» і «Плуг».Характерними рисами поетики нового стилю були не¬спокій, прискорений рух життя, пошуки адекватних форм і засобів його художнього вираження. Важливою ознакою культурного відродження стало продовження гуманістичних традицій Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Ко-билянської, М. Коцюбинського.

На творчості українських літераторів 1917—1921 рр. позначився також вплив європейського модернізму. Зокре¬ма, тяжіння до нього було характерним для творчості пое¬та, театрознавця, перекладача М. Вороного (1871— 1940 рр.). Він навчався на філософському факультеті Ві¬денського та Львівського університетів, добре знав євро¬пейську літературу. На формування його світогляду й літе-ратурно-естетичних уподобань вплинуло знайомство з І. Франком. У 1901 р. М. Вороний опублікував у «Літера¬турно-науковому віснику» лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, який би «змістом і формою наближався до нових течій і напрямів сучасних європейських літератур». Творчість М. Вороного знаменувала певний розрив з народницькою поетичною традицією. Він одним з перших ввів до української лірики тему міста, інші модерністські мотиви європейської поезії, в яких протиставлялися поетична одухотвореність і буден¬ність.

Як поет М. Вороний утверджував прагнення до ви¬щої краси, осягання космосу («З-над хмар і долин», «В сяйві мрій» тощо). Плідно займаючись новаторськими пошуками в галузі театрального мистецтва, М. Вороний буз одним із засновників Національного зразкового театру (1917 р.), засновником і керівником Українських вищих драматичних курсів (1918—1919 рр.). Цей видатний діяч української культури XX ст. був двічі репресований, у 1934 та 1938 роках.

Тенденції європейського модернізму, зокрема в таких формах, як символізм та футуризм, помітні також у твор¬чості поетів Д. Загула, Я. Савченка, О. Слісаренка, М. Те-рещенка, В. Кобилянського, М. Михайличенка. У контексті модерністських пошуків складався поетичний доробок та¬ких поетів, як Б. Лепкий, В. Пачовський, С. Луцький, М. Яцків, П. Карманський, які групувалися навколо видав¬ництва «Молода муза» (1906—1909 рр.) у Львові.

Проте наближення до західноєвропейської модерніст¬ської естетики не було механічним запозиченням. Продов¬жуючи притаманну для української культури барокову традицію, поети XX ст. виробляли новий, необароковий стиль у формі символізму. На відміну від інших національ¬них типів символізму, зокрема російського, український символізм, попри програмний песимізм та містику, виявляє

•«поетичний єретизм», переборюючи відчуття безнадії та відчаю. Прикладом цього може бути творчість Д. Загула (1890—1938 рр.), зокрема його збірка «На грані» (1919 р.), де поет звертається до мотивів революційного героїзму та

•оптимізму.

Подібні мотиви відчутні і в творчості М. Бажана 20-х років. Його поезія характеризувалася узагальненнями гли¬бокого філософського значення. Про зрілість таланту пое¬та свідчить збірка «Будівлі» (1929 р.), що цілком відпові¬дає традиціям необароко і водночас є новаторською, на¬повненою тонкими відтінками художнього зіставлення віків та культур. Це явище яскравого національного колориту — у відчуттях, мові, мисленні.

Найвидатніша постать тогочасної української поезії — П. Тичина (1891—1967 рр.), котрий після виходу збірки «Сонячні кларнети» (1918 р.) здобув славу «глибоко на¬ціонального поета», його поезії мали новаторський резо¬нанс далеко за межами України. На жаль, під тиском по¬літичної диктатури поет зайняв примиренську позицію і буа канонізованй як зразковий оспівувач соціалістичних пере¬творень. Проте кращі твори П. Тичини продовжують гума¬ністичні традиції народної пісенності, творчості Г. Сково¬роди та Т. Шевченка. Вони завжди промовлятимуть до читача геніальною поетикою української мови.Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі «нео¬класиків». їх естетична програма характеризувалась праг¬ненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Вони намагалися позба¬вити українську поезію сентименталізму й поверховості, понад усе ставили в літературі професіоналізм, намагалися спиратися у мистецькій практиці на кращі зразки європей¬ської класики. В своїй діяльності група рішуче виступала проти ідейної платформи «Пролеткульту», проти профана¬ції літератури закликами до масовості, пролетаризації, про¬ти заперечення класичної культурної спадщини.

Ідейним натхненником групи «неокласиків» був М. Зе-ров (1890—1937 рр.) — видатний діяч національного відро¬дження, поет, есеїст, критик, професор. Він володів п'ят¬надцятьма мовами, був блискучим перекладачем і стиліс¬том, досконало знав культуру античності, підніс українську поезію до вимог європейської естетики. На радикальне питання М. Хвильового «Камо грядеши?» М. Зеров відпо¬вів однозначно «Асі Гопіез» («До джерел»).

Основні завдання літератури М. Зеров окреслював та¬кими положеннями: 1) освоєння досвіду всесвітнього письменства; 2) з'ясування української літературної тра¬диції та переоцінка культурного надбання; 3) мистецька вибагливість і посилення технічних вимог. Шлях до здійс¬нення цих завдань, на його думку, пролягає через ґрунтов¬не вивчення того, що є в українській культурі вершинним досягненням, засвоєння культурних зразків Європи, ство¬рення власних літературних форм. М. Зеров акцентував на відмінності російського і українського духовного процесу *.

Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був, безперечно, М. Рильський (1895—1964 рр.). Справжній злет творчості поета починається з його збірки «Під осінніми зорями» (1918 р.), де романтичний дух ран¬нього періоду органічно поєднується з вишуканою ліричною формою. У наступних збірках 20-х років «Крізь бурю і сніг», «Синя далечінь», «Тринадцята весна» романтичний елемент слабне, натомість посилюється класична ясність. Поезія М. Рильського, на відміну від поезії П. Тичини, по¬будована передусім на класичних зразках. Особливий вплив на нього мала французька поезія (парнасизм). Він збагатив українську культуру не лише культивуванням ук-раїнської мови, але й своїми перекладами з західноєвро¬пейської літератури.

У 19-32 р. після гострої критики за «втечу від життя», «ідеалізм» і «книжність» М. Рильський змушений був «пе¬ребудуватися» і став офіційним радянським поетом, авто¬ром «Пісні про Сталіна», поем «Марина», «Літо», «Україна».

До групи «неокласиків» належали також М. Драй-Хма-ра (справжнє прізвище — Драй, 1899—1939 рр.), П. Фили-пович (1891—1937 рр.), О. Бургардт (псевдонім — Юрій Клен, 1891—1947 рр.). Доля їх склалася трагічно, хист кожного так і не розкрився до кінця.

У Києві 20-х років плідно діяли й інші літературні об'єднання — «Аспис», «Ланка», «Марс», до складу яких входили талановиті літератори В. Антоненко-Давидович, М. Івченко, Г. Косинка, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Є. Плужннк, Д. Фальківський. Вони зробили значний внесок у розвиток українського культурного процесу, проте їх імена довгий час були викреслені з пам'яті народної. Відомим представником української літератури був •Є. Плужник (1898—1936 рр.), поет витонченої стилістики, котрий належить до талантів, які «пишуть назавжди». Да¬руючи Є. Плужнику збірку своїх гіоезій «Будівлі», М. Ба-жан написав: «Поетові, одне слово котрого варте моїх тисячі слів».

Визначним теоретиком національно-культурного відро¬дження був М. Хвильовий (1893—1933 рр.). Він поділяв принципи «неокласиків», бачив мету літературного процесу у розкритті прекрасного в людині. Така позиція суперечила офіційній радянській ідеології, спрямованій на формування «пролетарської культури» та «класових цінностей». М. Хви¬льовий ототожнював ідеї «Пролеткульту» з хуторянством, критикував політику «масовізму» в культурі. Він особливо наголошував на тому, що тільки професіоналізм може під¬нести культуру, зокрема літературу, на європейський та світовий рівень.

Обґрунтовуючи риси нового художнього стилю націо¬нального відродження, М. Хвильовий характеризував його як «романтику» вітаїзму», для якої, зокрема, притаманні цінності «фаустівської етики» — самовдосконалення та са¬модисципліна. Ідеї М. Хвильового поділяли чимало діячів культури України. Серед них В. Еллан-Блакитний, 'О. Близько, М. йогансен, а також деякою мірою М. Бажан, їЮ. Яновськнй, О. Довженко та ін.

Офіційна критика, що ототожнювала реалізм з матеріа¬лізмом, а романтизм з ідеалізмом, оголосила романтизм класове ворожим явищем. У відповідь на запровадження єдиного ідеологічного керування творчим процесом М. Хви¬льовий публікує низку художньо-публіцистичних творів. Се¬ред них широкого розголосу набула стаття «Україна чи Малоросія?», де письменник чітко висловився за необхід¬ність національно-культурного відродження. * Неприховані політичні акценти містить роман М. Хвильового «Вальд¬шнепи». Безперечно, це один з кращих національне визна¬чених творів тогочасної української літератури. На жаль, його останні частини втрачені за невияснених обставин.

Відомий критик С. Гординський підкреслював, що твор¬чість М. Хвильового має визначну художню цінність, новели «Сині етюди» започаткували нову українську прозу, а тво¬ри «Санітарна зона», «Фрагменти», «Я (Романтика)», «Ре¬дактор Карк» належать до кращих зразків світової літератури.

Подібні процеси національно-культурного відродження відбувалися в20-ті роки в драматургії та театрі. Найважли¬вішим завданням для нової драматургії було піднесення українського театру до сучасного професійного рівня при збереженні його національної оригінальності. Потрібна була новаторська театральна естетика, що відповідала б європейському рівневі.

В 1918 р. у Києві діяли три театри: Державний драма¬тичний, під керівництвом О. Загарова і В. Кривецькего, Державний Народний П. Саксаганського і «Молодий те¬атр», який організували Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від «Молодого театру» і з групою акторів створив театр ім. І. Франка.

В основу театральної естетики «Молодого театру» були покладені західноєвропейські модерністські тенденції, він став засновником новітнього напряму в історії українського театрального мистецтва. Свій перший сезон театр відкрив постановкою п'єс «У пущі» Лесі Українки і «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана. Сенсацією сезону були спектаклі «Гайдамаки» Т. Шевченка та «Цар Едіп» Софокла.

Лесь Курбас (1887—1937 рр.) здобув визнання як ви¬датний організатор театру і режисер-реформатор теат¬рального мистецтва. Вихований на класичній освіті, він прагнув піднести український театр до світового рівня і зберегти притаманний йому національний стиль. У своїх. естетичних пошуках режисер наближався до програми нео¬класиків, намагаючись синтезувати здобутки класичної єв-ропейської драматургії і традиції українського театру.

У 1922 р. Лесь Курбас на основі «Молодого театру» створив новаторське об'єднання — театр «Березіль». Теат¬ральна практика «Березолю» сприяла згуртуванню і твор¬чому зростанню акторів А. Бучми, В. Василька, й. Гірняка, О. Добровольської, М. Крушельницького, Н. Титаренко, Н. Ужвій, В. Чистякової. Традиції театру увійшли в твор¬чу практику акторської майстерності, заклали підвалини новаторської театральної школи в Україні.

Розвиток нового напряму в драматургії -значною мірою пов'язаний з творчістю письменника В. Винниченка (1880—1951 рр.), у якій відбилися суперечності тогочасно¬го соціально-політичного життя України.

Значну частину життя він перебував в еміграції. З 20-х років його драматургія стала широко відомою у західній Європі. В Берліні у 1921 р. була екранізована його п'єса «Чорна пантера і Білий ведмідь», у якій йшлося про тра¬гічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужден¬ною реальністю богеми.

У драматургії В. Винниченка вперше виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. Письменник художньо досліджує психологію політизованої людини, ре-волюціонера-самозреченця, особисте життя якого підпо¬рядковане громадським потребам, а моральне єство — сві¬тоглядним ідеалам і принципам. Показовою є п'єса «Між двох сил» (1918 р.), де зображено конфлікт між ідеалами людини та її політичними поглядами, моральні хитання - особистості у критичних (межових) обставинах. За типом . художнього втілення образів українського революційного процесу письменник, по суті, передбачив розвиток політич¬ної і духовної ситуації в-українському відродженні.

Слід зазначити, що драматургія В. Винниченка, підпо¬рядкована українським проблемам суспільного розвитку, позначена певним композиційним схематизмом. М. Зеров, відзначаючи талант і професіоналізм письменника, критич¬но оцінював ідеологічну перевантаженість його творів, вва¬жав їх художньо спрощеними. Ще категоричніше висло¬вився про творчість В. Винниченка Є. Маланюк. Він писав, що «Винниченко не індивідуальність, а тип і при тому тип російської природи на Україні».Широку палітру взаємозв'язків між людиною і новою історичною дійсністю відображала драматургія М. Куліша (1892—1937 рр.). Колізія між орієнтацією на громадські цінності та психологічно укоріненими мотивами індивідуа¬лізму, що виявляється як постійне прагнення до свободи, характеризує героїв його п'єс.

Творчість М. Куліша належить до визначних здобутків української драматургії XX ст. Його п'єси у 1930-х роках ставили в театрах Москви і Берліна. Широкою популяр ністю користувалися психологічні драми «97» та «Зона», комедія «Мина Мазайло», лірична драма «Патетична со¬ната». У постановці Л. Курбаса п'єси М. Куліша «Народ¬ний Малахій» (1928 р.) та «Мина Мазайло» (1929 р.) набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України.

На етапі національного відродження в 20-ті роки знач¬но пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх в цьому напрямі надала Українська Академія Мистецтв, утворена в 1917 р. Перший ректор Ака¬демії видатний художник-графік Г. Нарбут (1886—1920 рр.) залишив помітний слід в історії української культури. Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького художника А. Дюрера, традицій неокласи¬цизму та модернізму. Творчі пошуки Г. Нарбута визначає національне спрямування. Він створив п'ятнадцять своє¬рідних композицій до «Української абетки» (1917 р.), де особливо відчутні національні фольклорні мотиви, йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів тощо. Для гра¬фічних творів характерні витончена техніка, бездоганний художній смак.

У витоків українського авангарду стояли художники О. Богомазов (1880—1930 рр.), О. Екстер (1882—1949 рр.), В. Єрмилов (1894—1967 рр.) та інші.

Тенденції модернізму відбилися у творчості П. Холод¬ного (1876—1930 рр.), який працював у монументальному жанрі (вітражі в Успенській церкві у Львові, 1924 р.).

Значний внесок у розвиток культури на західноукраїн¬ських землях зробив художник і громадський діяч І. Труш (1869—1941 рр.). йому належить ініціатива створення у Львові «Товариства для розвою руської штуки» (1898 р.), «Товариства прихильників української літератури, науки і штуки» (1905 р.), першого у Львові українського мис¬тецького журналу «Артистичний вісник» (1905 р.).

Для творчості художника О. Новаківського (1872— 1935 рр.) характерні мотиви експресіонізму (картини «Мо¬лох війни», 1919 р.; «Революціонерка», 1924 р.). Він засну¬вав у Львові художню школу (1913 р.), де здобули почат¬кову мистецьку освіту С. Гебус-Баранецька, Г. Смольський, О. Плешкан.

Непересічне значення для розвитку українського мону¬ментального живопису має творчість художника М. Бойчу-ка (1882—1937 рр.), який обстоював власну концепцію живопису, що грунтувалася на поєднанні національних (пе-: редусім іконописних) і світових традицій малярства. Під . керівництвом М. Бойчука виконано розписи Луцьких ка-; зарм у Києві (1919 р.), санаторію ім. ВУЦВК в Одесі

(1928 р.), Червонозаводського театру у Харкові (1933— '1935 рр.). Він виховав плеяду послідовників (Т. Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова, О. Мизін, О. Павленко, В. Седляр та ін.). Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналіс¬тичних ідей, М. Бойчук був репресований 1937 р. і розстрі-. ляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мисте-'цтва міцно ввійшли поняття «школа Бойчука», «бойчу-кізм».

На традиції європейського модернізму орієнтувалися представники «Об'єднання Сучасних Митців» (ОСМ), заснованого А. Петрицьким (1895—1964 рр.). Він працював у галузі театральної декорації (зокрема, оформляв виста¬ви «Молодого театру»). У творчій спадщині митця чільне місце займає серія зі 150 портретів діячів української ?, культури, серед яких М. Семенко, П. Усенко, Остап Вишня та ін.

Відомі своїми новаторськими пошуками художники '^ М. Бурачек, М. Жук, Василь і Федір Кричевські, О. Му-'3 рашко, К. Костанді, О. Шовкуненко, О. Курилас, В. Мона-"^ стирський, О. Сорохтей.

Стосовно української скульптури слід зазначити, що на .; її розвиткові негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана «монументальна пропаганда», спрямована на увічнення образів вождів революції. Ідеологічна ' цензура в галузі скульптури проявилася найвідчутніше. Показові в цьому відношенні всесоюзний конкурс на про¬ект пам'ятника Т. Шевченку у Києві 1926 р., де були від-" ' хилені всі 26 пропозицій, а також міжнародний конкурс на .'•^. проект пам'ятника Т. Шевченку у Харкові 1930 р., де були відхилені проекти відомих українських скульпторів Б. Крат-ко, А. Петрицького, І. Кавалерідзе та ін. Пам'ятники Т. Шевченкові у Харкові (1935 р.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М Манізер (1891— 1966 рр.).

У галузі архітектури періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національ¬ний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дере¬в'яної архітектури і «козацького бароко». У цьому напря¬мі працював архітектор Д. Дяченко (1887—1942 рр.), один '•з засновників українського архітектурного стилю. Йому належать споруди земської лікарні у м. Лубнах (1914— !915 рр., тепер школа), комплекс Української сільськогос¬подарської академії (1925—1927 рр.) та ін. Талановитіш митець був незаконно репресований.

Принципи народної архітектури використовував у своїй творчості В. Троценко (1888—1978 рр.), автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920— і930 рр.), Черпонозаводського театру в Харкові (1931— 1938 рр.) тощо.

Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, му¬зичної школи М. Лисенка та нової європейської стилістики, закладеної творами Р. Вагнера, Р. Штрауса, М. Равеля, О. Скрябіна, Е. Гріга, А. Дворжака. Значний внесок у роз¬виток української музичної культури зробили М. Леонтович (трагічно загинув у 1921 р.), К. Стеценко, Я. Степовий. Б. Підгорецький, П. Сениця та ін.

У 1920—1930 рр. українська музика виходить на рівень ьіісокої професійності, для неї характерна багатожанро¬вість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Активно розвивається жанр оперного мистецтва, діють оперні театри в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Широкого визнання набуває виконавська майстерність І. Паторжинського, М. Литвиненко-Вольгемут, 3. Гайдаи-0. Петрусснко та ін.

Шлях авангарду й експериментаторству в українські''! музиці прокладав композитор, диригент, педагог Б. Лято-шинський (1894—1968 рр.). На Західній Україні плідно працювали композитори Л. Січинський, А. Вахнянин. Ф. Колесса, С. Людкевич.-Н. Нижанківський, В. Барвін-ський, Й. Витвицький. У Львові відкрився Вищий музичнії!! інститут ім. М. Лисенка (1907 р.), оперний театр (1900 р.). Тут працювали талановиті співаки С. Крушельницька. О. Мишуга, М. Менцинський, О. Руснак та ін. Широку культурно-просвітницьку роботу проводили музично-спі вацькі товариства «Руська бесіда», «Торбан», «Боян».

Проте культурне піднесення в Радянській Україні май¬же припиняється у 1932—1933 рр., відомих як час «розстрі¬ляного відродження», коли розпочалось масове знищення талановитих діячів української літератури, мистецтва, нау¬ки. Саме в цей час розпочинається тотальне підкорення всіх форм професійної культури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що мало трагічні наслід¬ки для духовного життя народу. Навіть талановиті радян¬ські письменники, поети, художники, режисери, які дебю¬тували в 30-ті роки, змушені були орієнтуватися на пере-січні ідеологічні стандарти та художні прийоми.

Прикладом може бути поезія А. Малишка (1912— 1970 рр.), драматургія О. Корнійчука (1905—1972 рр.). Поезія А. Малишка багато в чому споріднена з народною поетичною творчістю, є романтично піднесеною, музикаль¬ною. Його вірші, покладені на музику П. Майбородою («Київський вальс», «Пісня про рушник», «Стежина»), О. Білашем («Цвітуть осінні тихі небеса»), отримали на¬родне визнання. Проте у А. Малишка можна знайти чима¬ло кон'юнктурних творів.'Зокрема, про його збірку віршів, присвячених Шевченкові, критик І. Дзюба писав: «Чимало в книжці велемовності і суєслів'я. Надміру в ній вишневих садків, дніпрових хвиль, світанків і зір, рушників і калино¬вих грон, чебрецю, а зовсім немає куди важніших складни¬ків Шевченкової поезії» *.

У 30-ті роки розпочався злет кар'єри драматурга, кінорежисера, громадського діяча О. Є. Корнійчука. На всесоюзному конкурсі у Москві в 1933 р. його п'єса «Заги¬бель ескадри» була відзначена премією. Успішно йшли в театрах його п'єси «Платон Кречет» (1934, 2-га ред. 1963 р.), «Правда» (1937 р.), «Богдан Хмельницький» (1939 р.), «Фронт»» (1942 р.), «В степах України» (1941, 2-га ред. 1963 р.), «Макар Діброва» (1948 р.), «Сторінка щоденника» (1964 р.), «Пам'ять серця» (1969 р.) тощо. Персонажі багатьох творів О. Корнійчука позначені вираз¬ною індивідуальністю, автор прагне до психологічного аналізу. Про значення творчості О. Корнійчука в тогочас¬ному культурному житті свідчить те, що виконанням ролей в його п'єсах прославили себе актори А. Бучма, Ю. Шум-ський, Д. Мілютенко, Н. Ужвій, В. Добровольський, П. Нят-ко, О. Ватула, М. Яковенко, О. Кусенко та ін.

Водночас драматургії О. Корнійчука притаманні соціальний схематизм, спрощеність життєвих ситуацій, відх:;

лення від життєвої правди. Послідовне проведення «лінії партії», вірність принципам соціалістичного реалізму — все це сприяло не лише мистецькій, але й політичній кар'є¬рі драматурга, який був керівником Спілки письменників України (1946—1953 рр.), Головою Верховної Ради УРСР (1959—1972 рр.), лауреатом державних премій.

Трагічно склалася доля О.Довженка (1894—1956 рр.) — одного з провідних діячів національного і світового кіно¬мистецтва. До значних здобутків митця належать фільми «Звенигора» (1928 р.), «Арсенал» (1929 р.), «Земля» (1930 р.), «Іван» (1932 р.), «Аероград» (1935 р.), «Щорс» (1939 р.). Він був також автором документально-публіци¬стичних фільмів, п'єс, автобіографічної повісті «Зачарована Десна» (1957 р.), кіноповісті «Повість полум'яних літ» (1944—45 рр., екранізована в 1961 р. Ю. Солнцевою) тощо. Митець надзвичайної сили, О. Довженко змушений був ба¬гато в чому обмежити свій творчий пошук, коли після фільму «Земля» розпочалось його переслідування офіцій¬ною критикою. Зокрема, нереалізованим залишився його намір екранізувати повість М. Гоголя «Тарас Бульба», сце-нарій до якої був написаний у 1940 р. «Автобіографія» та «Записні книжки» О. Довженка засвідчують непересічність його творчої обдарованості.

ДІЯЧІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ЕМІГРАЦІЇ

Невід'ємною складовою частиною процесу національно-культурного відродження є творчість представників україн¬ської еміграції.

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есе¬їст, критик і публіцист Є. Маланюк (1897—1968 рр.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати української державності. Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи причини цих подій, ми¬тець звертається до визначення ролі національне свідомої особистості в українській історії, його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призна¬чення людини в добу політичних і соціальних потрясінь.

У вірші «Доба» (1940 р.) поет наголошує, що запору¬кою відродження України є активність, воля і наполегли¬вість народу, вміння не тільки досягти, а й зберегти сво¬боду:Щоб. крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерти, Ліов по трупах років, перекрочить добу, Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу.

Певний час Є. Маланюк перебував під впливом ідеології імморалізму, поглядів Д. Донцова щодо виховання україн¬ської нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Однак творчість митця не вкладається в жодні штучні ідео¬логічні рамки. Є. Маланюк — самобутній національний поет і стиліст. Він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За своїм змістом його творчість споріднена з гуманістичними Ідеями І. Франка та М. Хвильового. Окреме місце в поезії Є. Маланюка займає оригінальна концепція «України-Ски-тії, степової Гелади». Є. Маланюк є також автором оригі¬нальних есе, присвячених філософії української культури.

Між українською та-світовою культурою будував мости С. Гординський (нар. 1906 р., з 1944 — за кордоном) — поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Людпяа енциклопедичних знань, С. Гординський здобув освіту у Львівському університеті, навчався в Академії Мистецтв у Берліні та академії Р. Жульєна в Парижі, зокрема у Ф. Ле-же.Великий знавець української поетики і мови, він напи¬сав ряд поетичних збірок, прикметних своєю класичною формою, здійснив один з найкращих переспівів «Слова о полку Ігоревім». С. Гординськнй перекладав вірші Горація, Овідія, В. Гюго. Ш. Бодлера, Г. Апполінера, Е. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По, Й. В. Гете, Ф. Шіллера тощо. Його перу належать цікаві наукові розвідки — «Франсуа Війон. Життя і твори» (1971 р.), статті про Т. Шевченка як ху¬дожника, про український іконопис тощо. Відомий С. Гор¬динський і як талановитий живописець (був учнем С. Но-ваківського), графік, організатор мистецького життя й мистецьких виставок.

Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І. Багря¬ного (1907—1963 рр.). Він навчався у Київському худож¬ньому інституті, належав до літературного об'єднання «Марс». Був репресований 1932 р., а 1945 р. емігрував за кордон. Його романи «Звіролови» (1944 р., перевиданий 1947 р. під назвою «Тигролови» і «Сад Гетсиманський») (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію по¬неволеного в центрі Європи народу. Твори написані на до-- кументальному матеріалі і особистих переживаннях автора, їм притаманний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних засад антилюдяної державної політики.

Роман «Сад Гетсиманський» у своїй образній доверше¬ності і людяності співзвучний з кращими творами світової літератури, передусім Е. Ремарка, Б. Брехта, Т. Драйзера. Попри деяку публіцистичність «Сад Гетсиманський» нале¬жить до визначних творів XX ст., стоїть в одному ряді з такими визначними творами XX ст., як романи Л. Кестлера «Сліпуча пітьма» (1940 р.) та Дж. Орвелла «1984» (1948 р.).

Світового визнання набула творчість скульптура О. Ар-хипенка (1887—1964 рр.), який 1908 р. емігрував у Францію. З його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. («Ступаюча жінка», 1912 р.; «Постать», 1920 р.). Серед відомих українських скульпторів слід згадати М. Че-решньовського (нар. 1913 р.), який створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) й Торонто (Канада);

Л. Молодожанина (нар. 1915 р.), автора пам'ятників Т. Шевченкові у Вашінгтоні (1964 р.) та Буенос-Айресі (1971 р.).

Світовим визнанням кооистується творча спадщина гра¬фіка, живописця, мистецтвознавця Я. Гніздовського (1915— 1985 рр.), який з 1949 р. жив V США. Широко відомі його графічні твори — «Соняшник» (1962 р.), портрет М. Скрип¬ника (1971 р.), живописні — «Пшеничний лан» (1960 р.), «Селянський хліб» (1981 р.) та ін. У 1990 р. виставка його творів експонувалася у Києві.

У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А. Рудницький (1902—1975 рр.). Випускник Берлінської консерваторії, він прокладав модерністський напрям в українській музиці. В 1938 р. емігрував у США, здобув визнання як диригент оперних, симфонічних оркест¬рі" і хорів у Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто. У його твор¬чій спадщині — опери «Довбуш» (1938 р.), «Анна Яро-славна» (1967 р.). «Княгиня Ольга» (1968 р.), кантати, симфонії, йому належать теоретичні праці «Українська музика» (1963 р.), «Про музику і "музик» (1960 р.). Його син Роман (нар. 1942 р.), відомий піаніст та педагог, лау¬реат трьох міжнародних конкурсів піаністів, тричі гастро¬лював в Україні. У його репертуарі твори Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, А. Рудницького, В. Косенка, В. Барвіп-ського, Я. Степового та ін.

З усіх форм культурного розвитку поза кордонами Ук¬раїни, мабуть, найбільш успішно та творчо проявила себе українська вища школа, яка за умов денаціоналізації на батьківщині виконувала велике й важке завдання вихован¬ня національних інтелектуальних кадрів, які могли б збе¬регти національну традицію та продовжити розбудову ук¬раїнської культури.

Першою українською вищою школою за кордоном став заснований у Відні в 1921 р. Український Вільний Універ¬ситет. його засновником був Союз Українських Журналіс¬тів і письменників, а співзасновниками — М. Грушевський та визначний вчений-юрист С. Дністрянський. Восени 1921 р. університет був перенесений у Прагу, де проіснував до 1939 р., а після другої світової війни відновив свою ді¬яльність у Мюнхені. Першим ректором став мовознавець та історик літератури О. Колесса. До 1939 р. докторські дипломи в університеті одержали 109 чоловік.

Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська Господарська Академія в Подєбрадах (Чехословаччина). Вона мала три факультети: агрономічно-лісовий, економіч¬но-кооперативний, інженерний. Ректором її був І. Шовгенів. У професорсько-викладацькому персоналі було 90 осіб, а число студентів досягало 600. У 1932 р, на цій базі було створено Український Технічно-Господарський Інститут позаочного навчання, його ректором став Б.Іваницький, а пізніше відомий економіст Б. Мартос.

В 20—30-х роках в Празі працював Український Висо-, кий Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл та позашкільної освіти. Директором інституту був історик української літе¬ратури Л. Білецький.

У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету — Дм. Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський заснували Українське Історико-філологічне Товариство. У 1938 р. воно мало 53 члени, які займались науковим дослідженням історії України, історіографії, воєнної історії, історії освіти, права, етнографії, економіки, археології, класичної філо-логії.

Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут в Берліні, заснований у 1926 р. Першим ректором інституту був відомий україн¬ський історик Д. Дорошенко, а з 1932 р. і до другої світової війни — філософ і історик культури В. Мірчук. При інсти¬туті працювали видатні українські науковці: історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський, літературо¬знавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, філософ ' Д. Чижевський та ін.

Після другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори переміщується в Північну Аме¬рику — Канаду та США. Завдяки активній діяльності ук¬раїнської громади вже у 1945 р. у Саскатунському універ¬ситеті (Канада) було запроваджено викладання україн¬ської мови, літератури, історії. Нині, за свідченням дирек¬тора Канадського інституту українських студій пои Аль-бертському університеті Б. Кравченка, українознавчі про¬грами запроваджені в 12 університетах Канади *

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА НАПЕРЕДОДНІ XXI СТОЛІТТЯ

Сутність та історія культури українського народу пеки що недостатньо вивчені. Залишається неопрацьованою низ¬ка теоретичних проблем: архетипи нашої культури, вплив на неї історичних, расових, соціо- та геопсихічних, геопо-літичних та інших чинників, західних, східних, південних, північних факторів. Відкритим питанням залишається й іс¬торична зміна типів української національної культури.

Протягом століть український етнос розвивався у не¬сприятливих умовах. Імперські та тоталітарні режими еко¬номічно, соціальне, морально-психологічно сприяли поши¬ренню комплексу культурної неповноцінності української нації або безпосередньо руйнували її культурні структури. Проте наша культура засвідчила свою міцність. Творчі си¬ли народу не вичерпалися, і сьогодні ми є свідками обна-дійливих процесів.

Можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальший розвиток української культури, а са'.іе:

1) поглиблення національного самопізнання та самоусві¬домлення; 2) створення умов для існування, розвитку, співпраці та змагання розмаїтих філософських, релігійних, літературних, образотворчих, музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовної творчо¬сті; 3) врахування світового культурного досвіду, усвідом¬лення власної національної культури як ланки світового культурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні за умов визнання пріоритету загальнолюдських цін¬ностей та усвідомлення Землі як спільного дому усього людства; 4) всебічне використання резервів національної культурної традиції, можливостей національної менталь¬ності, орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але й загально¬людське, світове значення, адже останнє і є критерієм зрі-.лості культури.

Зараз поки що важко передбачити конкретні форми, яких набуде культура в умовах національно-державного відродження. Але провідною тенденцією, мабуть, буде роз¬кріпачення творчості, збагачення мистецького арсеналу, •посилення новаторських тенденцій і водночас звертання до джерел національної традиції як до школи художнього мислення.

Особливої уваги заслуговує українізація різних форм масової культури, сучасної індустрії розваг, а також тих новітніх видів та жанрів культури, які з різних причин не дістали розвитку в Україні або втратили національну ви¬значеність. Наприклад, телевізійні жанри, оперета, різні форми відеокультури тощо.

Однією з актуальних проблем є державна підтримка та захист національної культури. До речі, таку функцію вико¬нують зараз держави, які репрезентують потужні культури. Зокрема, йдеться про Францію, Німеччину, інші європейські країни, які змушені захищатись від засилля масової аме-риканізованої культури. Продумана система державного протекціонізму стосовно української національної куль¬тури, яка б не порушувала інтереси інших національних осередків України і не суперечила загальнолюдським прин¬ципам, державна підтримка культур національних мен¬шин * — ось один з необхідних напрямів національно-ду¬ховного відродження народів нашої держави.

Вдруге у XX ст. Україна одержала самостійність, дер¬жавну суверенність, а отже, і шанс на духовне відроджен¬ня. Культура повинна випереджувати суспільні процеси, адже особливий дар творчої особистості, митця — у відпо¬відальний час історії бути Месією, Пророком свого наро¬ду, його дороговказом.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Тернопільський міський центр з нарахування і виплати допомог
Режим роботи: з 00 год до 17. 15 год., п’ятниця з 00 год до 16. 00 год. Обідня перерва з 13. 00 год до 14. 00 год
Згідно з вимогами ISO 9001
...
Уроку
Поглиблене вивчення : 3 год на тиждень. 1 семестр – 48 год. 2 семестр – 57 год. Усього 105 год
ПРОГРАМА З ГЕОМЕТРИ ДЛЯ 7 КЛАСУ (54 год. І семестр 16 год, 1 год...
Геометричні фігури. Точка, пряма, відрізок, промінь, кут та їх влас­тивості. Вимірювання відрізків і кутів. Бісект­риса кута. Відстань...
Методичні рекомендації та орієнтовне календарно-тематичне планування з історії
Варіант А. Редакція 2005 р., є чинною у 2014/2015 навчальному році: скорочення із 35 год до 31 год за рахунок трьох годин резерву...
КАЛЕНДАРНО-ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН (2 год на тиждень, усього 70 год, резервний час 8 год) Номер уроку
Найпростіші задачі на побудову перерізів куба, прямокутного паралелепіпеда, піраміди
КАЛЕНДАРНО-ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН (2 год на тиждень, усього 70 год, резервний час 8 год) Номер уроку
Найпростіші задачі на побудову перерізів куба, прямокутного паралелепіпеда, піраміди
Шановні колеги! Пропонуємо вам варіант ущільненого календарно-тематичного...
Пропонуємо вам варіант ущільненого календарно-тематичного планування із всесвітньої історії (62 год., 2 год на тиждень) та історії...
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
Дисципліна «Редакторська майстерність» входить до нормативної частини робочого навчального плану – циклу професійної та практичної...
Робоча навчальна програма для студентів спеціальності 060100 "Правознавство" Київ 2008
Навчальна дисципліна „Юридична деонтологія” викладається студентам І курсу юридичного факультету у 1 семестрі. Загальний обсяг викладання...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка