1. Україна на поч. ХХ ст. (4 год.)


Назва1. Україна на поч. ХХ ст. (4 год.)
Сторінка3/14
Дата17.03.2013
Розмір2.36 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Економіка > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

1. У жовтні 1917 р. спалахнув черговий конфлікт між Центральною Радою та Тимчасовим урядом. Тимчасовий уряд планував притягнути до судової відповідальності членів Генерального Секретаріату. Але такий перебіг подій був перерваний більшовицьким переворотом у Петрограді 25 жовтня {7 листопада за новим стилем, запровадженим у 1918 p.). Другий Всеросійський з'їзд Рад утворив російський уряд на чолі з В. Ульяновим-Леніним. З'їзд прийняв два важливі документи: Декрет про мир та Декрет про землю. Перемігши у Петрограді, більшовики намагаються взяти владу в інших містах колишньої Російської імперії.

Діставши звістку про події в Петрограді, УЦР негайно створила Комітет по охороні революції в Україні. 27 жовтня (9 листопада) Генеральний Секретаріат виступив з відозвою "До всіх громадян України", в якій заявляв, що буде рішуче протистояти будь-яким спробам підтримки більшовицького перевороту на Місцях. Раду народних комісарів — уряд, створений більшовиками, Секретаріат визнавав як уряд центральних районів Росії. Ця відозва загострила відносини між УЦР та більшовиками.

Таким чином, у листопаді 1917 р. у Києві сформувалися три ворогуючі табори, які протистояли один одному. Прихильники повалення Тимчасового уряду згрупувалися навколо штабу Київського військового округу (10 тис. озброєних прихильників). Більшовики спирались на Ради робітничих і солдатських депутатів і мали 6 тис. озброєних чоловік. Центральна Рада мала у своєму розпорядженні близько 8 тис. озброєних прихильників.

Ініціативу в подальших подіях виявили більшовики. 29 жовтня 1917 р. вони розпочали у Києві збройне повстання. Бої тривали три дні. Війська КВО терпіли поразку. Тоді в події втрутилися війська УЦР . Спеціальна комісія з представників ворогуючих сторін виробила угоду, згідно якої війська КВО виводилися з міста, а охорона Києва передавалася військам Центральної Ради.

Після перемоги повстання у місті склалося своєрідне двовладдя: місто одночасно контролювалось військами УЦР і більшовиками. 11 листопада більшовики скликали засідання Рад робітничих і солдатських депутатів, на якому було схвалено ідею: "реконструювати" УЦР на Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. "Реконструкція" передбачала перетворення УЦР за російським зразком на Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України, де б більшість належала більшовикам. Тим часом УЦР вела підготовку до проведення Українських Установчих зборів, які мали б констатувати новий суспільно-політичний та економічний устрій України.

Керівництво УЦР, вбачаючи небезпеку для України в діях більшовиків, на засіданні Малої Ради, яке розпочалось 6 листопада 1917р., проголосило III Універсал. У ньому йшлося: "Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству — Генеральному Секретаріатові України".

ІІІ Універсал проголошував широку програму перетворень:

— скасовувалось право приватної власності на землю — вона визнавалась власністю всього трудового народу й передавалась йому без викупу;

— Центральна Рада зобов'язувалась негайно подбати про мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

— проголошувала свободу слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторканість особи і помешкання;

— скасовувалась смертна кара;

— впроваджувався 8-годинний робочий день і контроль над виробництвом;

— підтверджувалось право національно-територіальної автономії.

За визначенням В. Винниченка, III Універсал не справив такого впливу, як перший. Накреслена у III Універсалі соціально-економічна програма не задовольняла значну частину населення, особливо селянство, яке очікувало негайного переділу поміщицької землі.

Також не в дусі моменту були і пункти, що проголошували Україну складовою частиною Російської федерації рівних і вільних народів, яку УЦР зобов'язувалась допомогти створити.

А особливо небезпечним було положення, що УЦР стане на сторожі "прав і революції не тільки нашої землі, а й усієї Росії". Це було непосильне й непотрібне для України завдання.

Проголошення Української Народної Республіки стало актом великої історичної ваги: український народ після тривалого поневолення заявив про відродження власної держави.

Ключові дати 7 листопада 1917 р. - проголошення III Універсалу УЦР

2. Надзвичайних труднощів на початку століття зазнав український народ при спробі створення власної держави. Узгоджені дії російських радянських військ та місцевих більшовиків поставили національно-демократичну революцію перед загрозою поразки. Ситуацію ускладнювало існування на території УНР двох урядів, які однаково наполегливо заявляли про те, що вони українські та робітничо-селянські. Поряд з війною декретів між ними продовжувалась силова боротьба. Ініціатива при спробах роззброїти противника у військових операціях належала харківському уряду, і тому контрольована ним територія розширювалась. Коли війська Антонова-Овсієнка, який очолював наступ, наближались до міст, більшовицькі осередки на промислових підприємствах активізовувалися і нерідко, використовуючи червоногвардійські загони, піднімали збройні повстання.

Хоча тривалий час у середовищі української інтелігенції переважали автономістсько-федералістські погляди, надії на російську демократію, проте ситуація, що склалася, змусила керівництво Центральної Ради позбутися ілюзій щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Байдужість багатьох до долі української державності, яка проявлялась під час наступу російських радянських військ, свідчила про слабкість національного руху і неспроможність керівництва повести за собою мільйонні маси населення. Більшовики Росії під федералістськими гаслами намагались здійснити свої імперські наміри. Ця істина поступово ставала очевидною дедалі більшому колу українських політиків. Формальне відокремлення від режиму більшовицької диктатури ставало першорядним завданням. До цього додавалась необхідність проводити самостійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками.

Зважаючи на ці обставини, а особливо на наступ більшовицьких військ на Київ, закритим засіданням Малої Ради, яке почалося 9 (22) січня 1918 року, було затверджено IV Універсал. Його текст було розроблено на основі проектів М. Гру-шевського, Б. Винниченка, М. Шаповала.

У ніч на 12 (25) січня М. Грушевський оголосив IV Універсал. У ньому говорилося: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. 30 всіма сусідніми державами, як то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки, — власть у ній буде належати тільки народові України..." Проголошувалось також, що влада в Україні належатиме тільки її народові, від імені якого виступатимуть Українські Установчі Збори. До їх зібрання мала правити Українська Центральна Рада та її виконавчий орган, який отримав назву Рада Народних Міністрів.

Одним з найголовніших завдань, які потребували вирішення в найближчий час і знайшли своє відображення в Універсалі, було укладення миру з Німеччиною та її союзниками. Для цього в Брест була відправлена мирна делегація.

У день проголошення IV Універсалу Центральна Рада прийняла Закон про національно-територіальну автономію. Право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами — росіянами, євреями і поляками. Білоруси, німці, чехи, молдавани, татари, греки і болгари могли одержати це право за умови, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів.

Мир із центральними державами і організація з їхньою допомогою оборони України стали реальним порятунком у ході війни з більшовиками. Лише проголошення незалежності могло вивести країну на шлях самостійної міжнародної політики. Цій меті служив IV Універсал Центральної Ради.

Прийняття Універсалу стало визначною подією в житті українського народу. Тривалий шлях боротьби завершився логічним результатом: проголошенням незалежності. Хоча в той час не вдалося відстояти самостійну українську державу і добра нагода відродження і закріплення своєї державності зазнала краху, але ідея самостійної соборної України жила в умах кращих представників українського народу, надихала їх на боротьбу за незалежну Україну. Саме в цьому полягає головне історичне значення IV Універсалу Центральної Ради.

Ключові дати

грудень 1917р. - лютий 1918 р. - перша більшовицько-українська війна

9 (22) січня 1918 р. - IV Універсал. Проголошення незалежності Україн.
3. В умовах більшовицького наступу життєво важливим для УНР було укладення миру з Центральними державами: Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією. Це вимагало негайного проголошення незалежності. Тому 22 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Четвертий Універсал, яким проголосила: "Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу". Було також підтверджено декларовані раніше права і свободи особи, перейменовано Генеральний секретаріат у Раду Народних Міністрів, передбачено замінити постійну армію народною міліцією, встановлено державну монополію на низку товарів, внутрішню й зовнішню торгівлю, запроваджено контроль над банками, ухвалено рішення про проведення виборів місцевих народних рад, призначено на 2 лютого 1918 р. скликання Українських установчих зборів. Уся земля до початку весняних польових робіт мала бути передана трудовому народові без викупу.

Через тиждень після проголошення Четвертого Універсалу уряд, який очолював В. Винниченко, склав повноваження. Новим головою Ради міністрів УНР став український соціаліст-революціонер (есер) В. Голубович. Наприкін. січня Центральна Рада прийняла закони про соціалізацію землі та про 8-годинний робочий день. Згодом Мала Рада ухвалила закони про Державний герб — тризуб, про громадянство, про новий адміністративний поділ України (на землі), про грошову систему (грошовою одиницею УНР стала гривня).

Незважаючи на винятково складну ситуацію. Центральна Рада наполегливо розвивала зовнішньополітичну діяльність. Наприкін. січня 1918 р. до Бреста прибула українська делегація на чолі з О. Севрюком. Виявивши тактовність і дипломатичний хист, вона відстояла інтереси УНР, підтверджені Четвертим Універсалом. У ніч з 8 на 9 лютого молоді українські дипломати підписали мирний договір з Центральними державами, які розраховували на великі природні багатства України.

Згідно з Брестським миром, усі держави Четверного союзу визнали незалежність і самостійність України, яка стала повноцінним суб'єктом міжнародного права. Західні межі УНР було встановлено по довоєнних кордонах Росії та Австро-Угорщини. Кордон з Польщею дещо згодом мала визначити спеціальна змішана комісія. За збройну допомогу Німеччини та Австро-Угорщини в боротьбі проти агресії Радянської Росії УНР зобов'язувалася поставити їм до липня 1918 р. значну кількість "хліборобських і промислових лишок". Інші пункти договору встановлювали дипломатичні відносини між молодою УНР і державами Центрального блоку, регулювали обмін військовополоненими, повернення інтернованих цивільних осіб. Сторони взаємно відмовлялися від сплати контрибуцій.

Окрема таємна стаття Брестського миру була укладена між УНР та Австро-Угорщиною. Остання зобов'язувалася поділити Галичину на польську й українську частини і об'єднати українську Галичину з Буковиною в один "коронний край". Проте згодом Австро-Угорщина анулювала цю угоду.

Підписання Брестського миру застало уряд УНР на Волині, яку українські війська визволяли від більшовицьких інтервентів. Необхідна була військова допомога Німеччини й Австро-Угорщини. 12 лютого 1918 р. уряд звернувся з відповідним проханням до цих країн. Через кілька днів на територію УНР увійшла понад 450-тисячна австро-німецька армія. Це надало допомозі характер окупації.

Українські війська спільно із союзниками розчистили від більшовиків шлях з Житомира на Бердичів і 2 березня 1918 р. увійшли до Києва. До столиці повернулися Центральна Рада й уряд. Через кілька тижнів в Україні не залишилося жодного червоноармійця. Німецькі й австро-угорські війська зайняли всю Україну. Незважаючи ні заклики влади до спокою, широкі верстви українства з недовірою зустріли нових окупантів.

Центральна Рада ліквідувала всі заходи і розпорядження радянської влади, зокрема відновила право власності на фабрики, заводи, транспорт, банки. Цим були задоволені як українські підприємці, такі німецька адміністрація. Але їх не влаштовувало те, що українська влада залишила в силі закон про соціалізацію землі, згідно з яким селяни вже навесні мали починати ділити землю поміщиків. Проти Центральної Ради був міський пролетаріат, який підтримував більшовиків. Сільська біднота, бачачи, що її землі обсів німецький окупант, також була незадоволена. Заможне селянство неприхильне ставлення до Центральної Ради мотивувало законом про соціалізацію землі. Поміщики, інші великі землевласники, яким українська влада перешкоджала в експлуатації незаможних верств, теж не підтримували Центральну Раду.

Не в усьому розуміли М. Гру шевського навіть українські демократи. Віддати владу чужинцям означало загубити національні здобутки. В цьому була трагедія Центральної Ради. Німецька військова адміністрація дедалі більше втручалася у внутрішні справи України. Це призвело до гострих конфліктів між нею і Центральною Радою. Так, 28 квітня 1918 р. до будинку Педагогічного музею, де остання засідала, увірвалися німецькі солдати й арештували двох міністрів. Наступного дня Рада зібралася на останнє, як з'ясувалося, засідання, на якому ухвалила Конституцію УНР. Після цього Центральну Раду, яка не зробила навіть спроби опору, розігнали німецькі війська.

Повалення Центральної Ради населення України в цілому сприйняло байдуже. Адже, на загальну думку, Рада соціалістичними експериментами довела країну до хаосу та беззаконня, її необхідно було замінити сильним, дієздатним державним органом. Цього бажало і командування німецьких окупаційних військ, яке не бачило в Центральній Раді здатності виконати договірні зобов'язання, передбачені Брестським миром.

Падіння Центральної Ради аж ніяк не означало, що її робота протягом 13,5 місяців була марною. Головна заслуга Ради в тому, що вона домоглася визнання прав українського народу на свою державу і національну культуру.
4. Після звільнення України від більшовицької окупації Центральна Рада повернулась до Києва.

Перед УЦР відразу постало безліч питань, які потребували негайного вирішення: забезпечення спокою і порядку, а головне — виконання договору з Німеччиною про постачання продовольства.

УЦР виявилась нездатною для виконання цих завдань. Тоді командування німецьких військ, які фактично здійснювали окупацію України, почало виношувати плани здійснення державного перевороту.

24 квітня 1918 р. генерал-фельдмаршал Ейхгорн зустрівся з генералом П. Скоропадським — командиром 1-го Українського корпусу — восени 1917 р. На цьому побаченні німецька сторона висунула умови, за яких вона готова підтримати переворот П. Скоропадського. Вона вимагала визнання Брестського (Берестейського) миру, розпуску УЦР і відміну довиборів до Установчих зборів, відновлення приватної власності на землю, ліквідації земельних комітетів, оплати перебування німецьких військ в Україні.

29 квітня 1918 р. відбувся хліборобський конгрес, на якому було прийнято рішення про передачу влади П. Скоропадському. У ніч на 30 квітня прихильники П. Скоропадського оволоділи державними установами. Останнім рішенням УЦР було прийняття Конституції і обрання М. Грушевського Президентом Української Народної Республіки. П. Скоропадський видав маніфест — "Грамоту до всього українського народу", в якому повідомлялося про розпуск Центральної Ради і земельних комітетів. Проголошувалось право приватної власності. Також було видано закон "Про тимчасовий державний устрій України". За цим законом назва УНР була замінена на назву "Українська держава". Тимчасово, до скликання парламенту, повнота влади зосереджувалась у руках Гетьмана П. Скоропадського.

П. Скоропадський доручив сформувати уряд полтавському поміщику Федору Лизогубу. Особливістю уряду Гетьмана було те, що він формувався не за партійною, а за професійною ознакою, а в своїх діях керувався не програмно-політичними або ідеологічними міркуваннями, а реальними потребами часу. Головним завданням було створення дієздатної державної адміністрації, ліквідація анархії, налагодження державного життя. У проведенні цих заходів П. Скоропадський намагався спиратися на заможні верстви суспільства: поміщиків, промисловців, заможних селян. Почалось відновлення поміщицького господарства, яке могло дати товарний хліб.

У липні 1918 р. було прийнято закон "Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства". Він передбачав примусове використання в поміщицьких маєтках реманенту селян. Проголошувалось, що в майбутньому максимум землеволодіння буде встановлено в 25 га. Поміщикам буде надано право продавати свою землю державному банку.

У промисловості ліквідовувався робітничий контроль, заборонялися страйки, встановлювався 12-годинний робочий день. Для нормального функціонування економіки створювалась стабільна фінансова система (запроваджувалась гривня), налагоджувалась система транспорту і зв'язку. Завдяки жорстоким заходам вдалося зменшити темпи падіння виробництва, майже на рік відтягнути повний розвал економіки.

Така соціально-економічна політика викликала опір у значної частини населення. Розгортався повстанський рух.Будучи людиною військовою, Гетьман багато уваги приділяв розбудові армії. Але широким планам П. Скоропадського не судилося здіснитися. Формуванню української армії та флоту перешкоджала Німеччина, яка боялася формувати сильну українську армію. Успішнішою була національно-культурна політика П. Скоропадського.

У зовнішньополітичній діяльності у Гетьмана були значні обмеження. Союзницькі відносини з державами Четверного союзу стримували його відносини з країнами Антанти. Незважаючи на це, йому вдалося встановити дипломатичні відносини з Швейцарією, Фінляндією, Польщею та Росією. У міждержавних відносинах основною турботою Гетьмана було повернення всіх територій етнічного розселення українців. Так, до Української держави були приєднані Гомельський, Путивльський, Суджанівський, Гайворонський, Бєлгородський, Корочанський, Валуйський, Річицький, Пінський, Мозирський повіти, Холмщина, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини, місто Маріуполь. Крим увійшов на правах автономії. Розроблялись проекти федеративного входження Кубані до України. Велись українсько-румунські переговори про повернення окупованих етнічних українських земель.

Восени 1918 p. зовнішньополітична орієнтація Гетьмана круто змінилась. У результаті поразки Четверного союзу Гетьман починає шукати підтримки у країн Антанти. 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський відважився на відчайдушний крок: він оголосив грамоту про федеративні зв'язки з не-більшовицькою Росією. Але це не врятувало режим Гетьмана, і 13 грудня 1918 р. він змушений був зректися влади.

Павло Петрович Скоропадський (1873-1945) народився в родині нащадка славного козацького роду Скоропадських, з якого вийшло, починаючи від XVII ст., чимало державних і військових діячів, меценатів і шанувальників національної культури. Батько хлопця, Петро Скоропадський, полковник російської армії, рано вийшов у відставку, поринув у громадську роботу — був мировим суддею, головою шкільної ради на Стародубщині.

Як і більшість представників заможних аристократичних родин, Павло почав набувати освіту у батьківському маєтку, де виховувався у пошані до української старовини і культури. Потім навчався у гімназії. Згодом Павла віддали до елітного Петербурзького пажеського корпусу. Брав участь у російсько-японській війні, де отримав чин полковника і в нагороду золоту георгієвську зброю. Далі Павло Скоропадський швидко просувався по службовій драбині: з присвоєнням звання генерал-майора був зарахований до імператорського полку. У роки Першої світової війни дослужився до чину генерал-лейтенанта, командував 34-м корпусом на Волині. Був нагороджений Георгієвським хрестом IV ступеня.

Революція 1917 р. круто змінила долю генерала. Він став командуючим 1-го українізованого корпусу російської армії, що став найбільш боєздатною частиною армії. Саме частини цього корпусу врятували УЦР від наступу збільшовизованих частин на Київ. Дії Скоропадського сприяли зростанню його авторитету. У жовтні 1917 р. на з'їзді Вільного козацтва його було обрано гетьманом Вільного козацтва, яке стало вагомим чинником політичного життя. Хоча Скоропадський не брав участі в українському русі, революційні події вплинули на його погляди, він став прихильником ідеї відновлення Української держави, створення українського війська. Проте у генерала не склалися відносини з УЦР, лідери якої були противниками ідеї створення регулярної армії. 25 грудня 1917 р. П.Скоропадський подав у відставку. У березні 1918 р. він заснував Українську громаду, яка стала в опозицію і центром об'єднання всіх консервативних сил, які були противниками соціально-економічних експериментів УЦР За їх допомогою та підтримкою німецького командування Скоропадський здійснив переворот і став гетьманом проголошеної Української Держави. Проте за дев'ять місяців свого правління він не зумів створити міцну опору своєму режиму, який був повалений в результаті повстання організованого Директорією. Опинившись в еміграції, Скоропадський жив у Німеччині. Під час Другої світової війни, користуючись своїми зв'язками в німецьких колах, визволив чимало українців з тюрем і концтаборів. Загинув у 1945 p., потрапивши під бомбардування.

Ключові дати

29 квітня 1918 р. - проголошення П. Скоропадського гетьманом України,

13 грудня 1918 р. - зречення влади гетьманом П. Скоропадським
4. Проголошення гетьманату П. Скоропадського. Повернення Української Центральної Ради у супроводі німецьких і австро-угорських військ населення сприйняло по-різному: переважно вороже або байдуже, оскільки значними були її прорахунки й хиби. Після вступу німецьких і австро-угорських військ в Україну влада УЦР ставала все більш обмеженою, формальною. В останні дні свого існування УЦР ухвалила проект Конституції УНР, обрала Президентом УНР М. Грушевського. Однак відсутність ефективно працюючого адміністративного апарату, широкої народної підтримки і деякі інші фактори призвели до занепаду Української Центральної Ради.

Окупанти переконалися, що для забезпечення визначених поставок продовольства УЦР не мала реальних можливостей. До того ж, утворена з козаків 1-го Українського корпусу та «Вільного козацтва» Українська народна громада, зважаючи на неможливість співпраці з Українською Центральною Радою, вирішила підтримати іншу владу у формі диктатури без народного представництва. За найкращу форму влади визнали гетьманат.

29квітня 1918 р. за погодженням з німецькою військовою адміністрацією Українська Центральна Рада була скинута, і гетьманом України на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві (майже 8 тис. делегатів) був проголошений генерал Павло Скоропадський. Замість Української Народної Республіки був проголошений гетьманат за назвою «Українська держава».

29 квітня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Українську Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та ЇХІІІХ товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані 29 квітня. У них були визначені головні напрями діяльності гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української держави замість Української Народної Республіки.

2. Причини і суть гетьманського перевороту. Основними причинами гетьманського перевороту були:

- криза соціальної політики УЦР і неприйнятність цієї політики поміщиками і промисловцями;

- втрата авторитету УЦР серед широких верств населення в умовах окупації;

-ослаблення УЦР розбіжностями між українськими партіями в самій Центральній Раді;

- зацікавленість окупаційної адміністрації у владі, спроможній виконати зобов'язання щодо постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині.

Суть перевороту полягала у спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатна зупинити радикалізацію, дезорганізацію та деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм.

Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами...», уся влада, зокрема законодавча, зосереджувалася у руках гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю - авторитарний режим.

3. Внутрішня політика П. Скоропадського. Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти - відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному-партії кадетів.

Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі.

У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.

- Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державі поміщицького землеволодіння.

Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні.

В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи.

При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій, :і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.

Національно-культурна політика П. Скоропадського. Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти:

- поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150;

- був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України;

- відкрилися нові українські університети, перші з який - у Києві і Кам'янець-Подільському;

- у російськомовних університетах - Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права.

24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук, першими академіками якої стали відомі вчені Д. Багалій, А. Кримський, В. Вернадський, В. Косинський та ін. Президентом УАН був обраний В. Вернадський. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо.

Зовнішня політика П. Скоропадського. Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

- союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;

- встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах;

- підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі та Холмщину;

- було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню.

Але Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимох» Росії, не визнала Гетьманську державу.

Підсумки перебування у влади П. Скоропадського. У цілому в Україні вдалося досягти стабілізації економіки, дати могутній імпульс розвитку української культури, досягла успіхів у зовнішній політиці.

Однак реставрація дореволюційних порядків на селі, однобічна орієнтація гетьманату на великих землевласників і буржуазію відштовхувати від нього селянство, національну інтелігенцію, робітників. Крім того, опора на німецьку військову адміністрацію не виправдала сподівань П. Скоропадського, тому що Німеччина програвала війну й на її території зріла революція.

Починаючи з літа 1918 р. опозиція режиму П. Скоропадського підсилилася. Очолив її Український національний союз, головою якого з 18 вересня 1918 р. став В. Винниченко. У боротьбі проти гетьманату українські соціалісти пішли навіть на укладання союзу з більшовиками. 14грудня 1918 р. П. Скоропадський відрікся від влади. Незабаром війська, що підтримували опозиційний гетьманату Український національний союз, увійшли до Києва.

7. Основні причини падіння гетьманату. Основними причинами падіння гетьманату були:

- відсутність численної дієздатної регулярної української армії;

- посилення впливу в Українській державі російських консервативних кіл;

- відновлення в державі поміщицького землеволодіння;

- вузька соціальна база гетьманату;

- підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;

- скрутне становище трудящих;

- наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції;

- поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні

5. Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення Директорії в Україні

У травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз). 13 листопада на таємному засіданні цієї організації розглядалося питання про збройний виступ проти П. Скоропадського. Було вирішено не поспішати з відновленням Української Народної Республіки, а визначити оптимальну форму державного правління після перемоги повстання. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР — Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з небільшовицькою Росією прискорив розвиток подій. Члени Директорії спішно прибувають до Білої Церкви, де була зосереджена їхня головна ударна сила — формування Січових стрільців, і переходять до активних бойових дій.

Після розгрому під Мотовилівкою (18 листопада 1918 року) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України. Проте вже через півтора місяця вона змушена була під ударами збройних формувань радянської Росії залишити українську столицю. З цього моменту для Директорії розпочинався період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки, нескінченних переїздів (Вінниця — Проскурів — Рівне — Станіслав — Кам'янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів, його очолювали по черзі В. Чехівський, С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Пилипенко) та кардинальних змін офіційної політичної лінії. Протягом свого існування Директорія поступово еволюціонізувала до диктатури військових на чолі з С Петлюрою. Наприкінці 1920 р. Директорія остаточно втрачає контроль над територією України і С Петлюра емігрує за кордон[8, c. 312-313].

Прихід Директорії до влади свідчив про її сильні сторони. Він був забезпечений вдало вибраним моментом для атаки на гетьманський режим, адже саме в середині листопада 1918 р. П. Скоропадський тільки-но лишився без підтримки Німеччини, яка потерпіла поразку у війні, відмовився від державної незалежності України та проголосив непопулярний проросійський курс. Уміло нейтралізувавши німців (було укладено угоду про нейтралітет з Великою солдатською радою), перетягнувши на свій бік значну частину гетьманських військ (за Січовими стрільцями Є. Коновальця на бік повсталих досить швидко перейшли ще вісім інших гетьманських корпусів), проголосивши популярні в народі гасла (радикальна аграрна реформа, відновлення 8-годинного робочого дня та ін.), Директорія забезпечила собі перемогу.

Момент захоплення влади був кульмінацією її успіху. Саме тоді чітко виявилися сильні сторони Директорії, оскільки вона, хоч і на короткий період, стала виразником інтересів більшості населення. її виступ, який на початку багато хто вважав авантюрою, досяг успіху тільки тому, що спирався на піднесення народної активності, на масовий рух проти політики гетьманату та окупаційного режиму. Саме ці обставини дали змогу Директорії зібрати численну армію (у грудні 1918 р. у її складі було 100 тис. осіб, за іншими даними — 300 тис.) і протягом кількох тижнів взяти під контроль майже всю територію України. Сильною стороною Директорії було й те, що під своїми знаменами вона зібрала хоча і різних за поглядами, але досить впливових та авторитетних лідерів — В. Винниченка, С. Петлюру, М. Шаповала, М. Порша та ін. Це сприяло формуванню, хоча і не монолітного, але сильного анти-гетьманського фронту.

Влітку й восени 1918 р. по всій території України вибухнули могутні селянські повстання, спрямовані проти гетьманської влади. Розуміючи, що Німеччина неминуче програє війну і намагаючись утримати владу, гетьман Скоропадський намагається заручитися підтримкою країн Антанти. Він проголошує Акт федерації Української Держави з майбутньою небільшовицькою Росією, оскільки противників більшовицького режиму підтримували країни Антанти. Новий уряд було призначено з російських монархістів - прихильників відновлення «єдиної і неподільної Росії». Ці дії гетьмана викликали обурення в українських колах і прискорили антигетьманське повстання.

Директорія була утворена лівими українськими партіями. Основні причини її утворення:

• невдоволення внутрішньою політикою гетьманського режиму, який діяв в інтересах великих власників; бажання лівих партій відновити УНР;

• розуміння неминучості поразки в ході Першої світової війни Німеччини, яка була основним союзником гетьмана Скоропадського.

Український національний союз на чолі з В. Винниченком та Всеукраїнський земський союз на чолі з С Петлюрою створили у листопаді 1918 р. Директорію з п'яти чоловік для керівництва антигетьманським повстанням і відновлення УНР. До її складу увійшли В. Винниченко, С Петлюра, Ф. Швець, О. Андрієвський, А. Макаренко. Головою Директорії став В. Винниченко. Основною військовою силою повстання були Українські січові стрільці на чолі з полковником Є. Коновальцем, які стояли у Білій Церкві. Звідси 16 листопада 1918 р. почався наступ січових стрільців, повстанських загонів, десятків тисяч селян на Київ.

14 грудня 1918 р. німці залишили Київ, забравши з собою Скоропадського. До влади прийшла Директорія. Війська Директорії, що нараховували на цей час 100 тисяч чоловік, також наступали в південному напрямку і до початку грудня взяли під контроль Одесу[4, c. 340-342].

2. Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР

Директорія у внутрішній політиці:

• відновила чинність законів УНР, зокрема ухвалила закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу; за землевласниками залишалися будинки, худоба, виноградники; проголошено недоторканність землі промислових підприємств і цукрозаводів та іноземних власників; дозволялося мати земельні ділянки до 15 десятин;

• призначено уряд під головуванням В. Чехівського;

• вища законодавча влада передавалася Трудовому Конгресові - парламенту, сформованому з депутатів від селян, робітників, трудової інтелігенції, а також залізничників і поштовиків (власники і «нетрудова» інтелігенція позбавлялися виборчих прав); буржуазія і поміщики також були позбавлені виборчих прав.

На Конгресі не було спільної думки щодо майбутнього устрою України, тому він самоліквідувався 23 січня 1919 р. і передав всю повноту влади Директорії, що й надалі виконувала функції законодавчого і виконавчого органу влади.

У зовнішній політиці Директорії вдалося розширити міжнародні зв'язки УНР - її визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Італія. Але налагодити зв'язки з радянською Росією не вдалося. Не визнали УНР країни Антанти й відроджена Польща, яка претендувала на Правобережну Україну.

Появу Директорії Антанта зустріла вороже. Не визнавши гетьманської адміністрації, дипломати країн Антанти не збиралися визнавати й поновлену УНР. Проте більшовицька загроза дещо зблизила Антанту з Директорією.

22 січня 1919 р. УНР об'єдналася в соборну державу з Західноукраїнської Народною Республікою (ЗУНР), що утворилася на українських землях, які перебували під владою Австро-Угорщини.

Об'єднання українських земель в одну державу мало причини:

• польський наступ на територію ЗУНР;

• нестримне бажання українців жити в єдиній соборній українській Державі.

За умов польського наступу на ЗУНР та радянського на УНР восени 1918 р. делегати законодавчого органу ЗУНР - Української Національної Ради - стали шукати можливість об'єднатися в єдину українську державу. 1 грудня 1918 р. у Фастові була укладена двостороння угода з Директорією на чолі з С.Петлюрою про «маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю». З січня 1919 р. УНРада в Станіславові урочисто проголосила з'єднання ЗУНР і УНР.

Кульмінацією об'єднання українських земель в єдиній державі стало святкування Акту Злуки 22 січня 1919 p., що відбулося у Києві на Софійському майдані, де проголосили Універсал Директорії УНР про з'єднання ЗУНР та УНР в «єдину незалежну Українську Народну Республіку».

Головним наслідком Злуки стало об'єднання українських земель в єдиній державі - УНР. ЗУНР перейменували на Західну Область УНР. Лідер ЗУНР Є.Петрушевич формально увійшов до складу Директорії (однак реально уряд ЗУНР і далі діяв окремо). Уряд УНР виділив 500 млн гривень для відбудови прикарпатської економіки, направив в Західну Україну військових спеціалістів, харчі, збіжжя.

Значення цього Акту полягало в тому, що за ним вперше в історії XX ст. Україна стала єдиною, соборною державою, хоча невдовзі ця єдність була порушена: Є.Петрушевич наприкінці 1919 р. денонсував (розірвав) Акт. Директорію було вибито з Києва більшовиками і Східна Україна була захоплена радянськими військами. Територію ЗУНР окупувала армія Польщі[11, c. 185-186].

3. Боротьба більшовиків проти Директорії. Друга спроба радянської Росії у кінці 1918 – на початку 1919 р. поширити свою владу в Україні

Радянська Росія ще за існування Української Держави визнала недійсним Берестейський договір і розгорнула підготовку до нового вторгнення в Україну. Розпочалася друга війна УНР та радянської Росії (грудень 1918 - червень 1919 p.).

Вона проходила в два етапи:

• наступ радянських військ у грудні 1918 - березні 1919 p., коли була загарбана вся територія Лівобережної, частина Правобережної та Південної України;

• наступ на півдні України військ Антанти та контрнаступ радянських військ у квітні-червні 1919 року.

У війні війська УНР зазнали поразки, а більшість території Східної України стала контролюватися російськими радянськими військами.

На першому етапі війни загальне командування знову здійснював В. Антонов-Овсієнко. У грудні 1918 р. головні сили більшовиків розробити наступ на Чернігів. Київ та Харків.

З січня 1919 р. в Харкові відновлено радянську владу на чолі з Тимчасовим робітничо-селянським урядом (Г. Пятаков), а 6 січня 1919 р. радянську Україну проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). Невдовзі на чолі уряду, що став за російським зразком називатися Радою Народних Комісарів, було призначено X. Раковського. Його призначив особисто В. Ленін.

На другому етапі війни до бойових дій підключилися війська Антанти, загальною чисельністю 60 тис. чол. їх основною метою була підтримка антибільшовицької російської Добровольчої армії генерала А.Денікіна. Генерал бажав відновити «єдину і неподільну Росію».

Французькі війська під приводом захистів інтересів французьких власників в Україні ще на початку листопада 1918 р. висадилися на півдні і захопили Крим, Таврію, Миколаївщину, Одещину.

На переговорах в Одесі французи з представниками УНР поставили вимоги: вивести зі складу Директорії - Винниченка та Петлюру; підпорядкувати Армію УНР французькому командуванню. Винниченко у відповідь на це вийшов зі складу Директорії і виїхав на еміграцію, Петлюра ж вийшов зі складу УСДРП, ставши головою Директорії[3. c. 389-390].

Домовитися УНР та французам все одно не вдалося: відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовизмом, країни Антанти щедро підтримувала Добровольчу армію. Війська Антанти, витісняючи українську адміністрацію, вийшли на лінію Тирасполь-Бірзула-Миколаїв-Херсон. Петлюра відводив війська без бою. Його більше хвилювала ситуація на північних кордонах країни.

УНР опинилася у ворожому оточенні:

• з заходу на неї тиснули польські війська. Голова відродженої

польської держави Ю. Пілсудський, колишній соціаліст, хотів відно

вити «Велику Польщу від Балтійського до Чорного моря;

• з півдня наступали французькі війська;

• з південного сходу - Добровольча армії генерала А. Денікіна;

• з північного сходу та півночі - війська радянської Росії;

• всередині держави підняли повстання проти Директорії отаман Зелений на Київщині (Дніпровська дивізія), Задніпровська дивізія отамана Григор'ева на півдні України, отамани Тютюнник, Савицький, Українська повстанська армії на чолі з Н. Махном.

Головнокомандувачем українськими військами був Петлюра, який отримав звання Головного Отамана Армії УНР. За його командування Армія УНР була переформована, перетворена на фактично професійне військо з чіткою системою підпорядкування та військових звань. Та анархія охопила й військо.

Окремі отамани виходили з-під влади Петлюри, вели партизанську війну, контролювали окремі території України. Настав період «отаманщини». Найчисельнішим був загін отамана Балбачана, який навіть намагався підняти заколот проти Петлюри. Заколот був викритий, а Балбачан розстріляний.

Країною покотилися хвилі єврейських погромів. Єврейське населення потерпало і від більшовиків, і від Добровольчої армії Денікіна, і від загонів українських отаманів. Петлюра намагався протистояти цьому розгулу антисемітизму, проте його зусилля були марними.

Під тиском більшовиків у лютому 1919 p., всього за півтора місяці після вступу в Київ, Директорія відступила до Вінниці, потім до Жмеринки. У червні 1919 р. уряд переїхав до Кам'янця-Подільського, де зосередилася західноукраїнська армія - Українська галицька армія (УГА). Саме в цей час постійних переїздів українського уряду, що контролював, до того ж, дуже незначну територію, склалося прислів'я: «У вагоні Директорія, під вагоном - територія».

На червень 1919 р. більшовики взяли під контроль майже всю територію України, вибили війська Антанти з півдня. Інтервенція військ Антанти провалилася.

В серпні 1919 р. українські війська на короткий час відбивають Київ, але під тиском військ Денікіна знову відходять до Кам'янця. Армія УНР скоротилася до 21-14 тисяч.

В листопаді Кам'янець окупують поляки, і війська УНР переходять до партизанської боротьби.

24 грудня 1919 р. Директорія розформовується, а Петлюра виїздить до Варшави, де стає першим президентом УНР в екзилі (у вигнанні)[2, c. 349-350].

Висновки

Основні причини поразки Директорії:

• Україна опинилася в замкненому колі фронтів, воювала одразу проти багатьох ворожих держав, жодна з яких не визнавала незалежність України (радянська Росія, Денікін, Польща, Румунія, Антанта);

• відсутність міжнародної підтримки - жодна велика європейська держава не мала наміру допомагати Україні;

• внутрішні незгоди серед членів Директорії; зіграли свою негативну роль і особисті антипатії Винниченка й Петлюри, і їхня різна зовнішньополітична орієнтація (Винниченко виступав за союз з радянською Росією, Петлюра - з Антантою);

• неспроможність Директорії вирішити аграрне питання;

• розвал української армії (отаманщина);

• захоплення лідерів Директорії лівою фразеологією, слабке розуміння нагальних потреб більшості тогочасного населення. Головним наслідком діяльності Директорії стала повна втрата контролю українських сил над територією України. Більшість території держави опинилася під владою більшовиків.

Багатовікове бажання українського народу жити в єдиній соборній державі було здійснено 1919 року. Дві українські держави, що існували на той час, УНР та ЗУНР об'єдналися в одну Українську Народну Республіку. Фактично вперше за всю історію України більшість українського народу опинилися в складі однієї держави. Проте складні зовнішньо та внутрішньо політичні умови призвели до втрати української державності. Тільки напередодні Другої світової війни більшість українців опинилися у складі єдиної радянської України.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Тернопільський міський центр з нарахування і виплати допомог
Режим роботи: з 00 год до 17. 15 год., п’ятниця з 00 год до 16. 00 год. Обідня перерва з 13. 00 год до 14. 00 год
Згідно з вимогами ISO 9001
...
Уроку
Поглиблене вивчення : 3 год на тиждень. 1 семестр – 48 год. 2 семестр – 57 год. Усього 105 год
ПРОГРАМА З ГЕОМЕТРИ ДЛЯ 7 КЛАСУ (54 год. І семестр 16 год, 1 год...
Геометричні фігури. Точка, пряма, відрізок, промінь, кут та їх влас­тивості. Вимірювання відрізків і кутів. Бісект­риса кута. Відстань...
Методичні рекомендації та орієнтовне календарно-тематичне планування з історії
Варіант А. Редакція 2005 р., є чинною у 2014/2015 навчальному році: скорочення із 35 год до 31 год за рахунок трьох годин резерву...
КАЛЕНДАРНО-ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН (2 год на тиждень, усього 70 год, резервний час 8 год) Номер уроку
Найпростіші задачі на побудову перерізів куба, прямокутного паралелепіпеда, піраміди
КАЛЕНДАРНО-ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН (2 год на тиждень, усього 70 год, резервний час 8 год) Номер уроку
Найпростіші задачі на побудову перерізів куба, прямокутного паралелепіпеда, піраміди
Шановні колеги! Пропонуємо вам варіант ущільненого календарно-тематичного...
Пропонуємо вам варіант ущільненого календарно-тематичного планування із всесвітньої історії (62 год., 2 год на тиждень) та історії...
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
Дисципліна «Редакторська майстерність» входить до нормативної частини робочого навчального плану – циклу професійної та практичної...
Робоча навчальна програма для студентів спеціальності 060100 "Правознавство" Київ 2008
Навчальна дисципліна „Юридична деонтологія” викладається студентам І курсу юридичного факультету у 1 семестрі. Загальний обсяг викладання...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка